Майже через рік після широкомасштабного російського вторгнення в Україну НАТО переглядає підхід до стримування головного континентального агресора. Концепція стримування шляхом удару у відповідь змінюється на іншу концепцію – стримування шляхом недопущення удару.
Попередня концепція передбачала, що в разі вторгнення Росії держави-члени Північноатлантичного альянсу мали протриматись доти, доки сили союзників не прибудуть їм на допомогу і не завдадуть удару у відповідь, щоб відтіснити агресора назад.
Однак, після воєнних злочинів Росії на окупованих територіях України, країни Східної Європи більше не готові розглядати будь-яку російську окупацію власних територій як елемент стратегії стримування. Тож тепер Альянс змінює свою стратегію оборони та планує подальше посилення своїх східних кордонів.
Як це вплине на позиції НАТО, апетити Москви та стратегічну роль України?
Все нове – хороше забуте старе
З урахуванням досвіду війни в Україні, НАТО розглядає стримування «шляхом недопущення удару» як кращу опцію для стримування російської агресії, що загрожує згуртованості Альянсу і географічно вразливим членам, таким як країни Балтії.
Стримування шляхом недопущення удару означає переконання противника в тому, що “напад не вдасться, тому що оборона сильна”, в той час як стримування шляхом удару у відповідь означає погрозу противнику “помститися за напад, якщо він буде здійснений” з метою змусити противника утриматися від нього.
Обидві оборонні концепції Альянсу не є новими та мали місце ще під час періоду Холодної війни.
Починаючи з 1949 р. основним механізмом, за допомогою якого НАТО намагалася стримати радянську агресію, було стримування шляхом удару у відповідь через загрозу застосування атомної зброї трьох членів Альянсу: США, Великої Британії та Франції. Акцент НАТО саме на «ядерному» стримуванні був зумовлений оцінкою величезної чисельної переваги радянських сил над її власними.
Перша стратегічна концепція НАТО також запровадила другий компонент стримування: стримування шляхом недопущення удару через розміщення адекватних передових сил для захисту території Альянсу від вторгнення. Іншими словами, стратегія НАТО шляхом недопущення удару була опцією передової оборони, покликаною “зупинити просування ворога якомога далі на захід”. Вона також підкріплювалася активною протидією агресії в мирний час “усіма заходами, не пов’язаними з війною”.
Оцінка радянських намірів, викладена вище, призвела до того, що НАТО у стратегічній концепції 1957 р. прийняла стратегію «меча і щита»: поєднання стратегічних ядерних сил для стримування нападу через загрозу масованої відплати, поряд з передовою обороною східного фронту НАТО шляхом базування значних сил якомога далі на схід.
Скорочення оборонних інвестицій з боку членів Альянсу після завершення Холодної війни, в той час як Росія збільшила фінансування модернізації своїх збройних сил, створило фундаментальну проблему: стратегічний баланс в Європі змістився на користь Росії до такої міри, що основні елементи стримування НАТО втратили свою актуальність.
Тимчасова окупація Росією Криму в 2014 р. і організація терористичних формувань на Донбасі на сході України підірвали підхід до оборони, який НАТО застосовувала в Європі з 1991 р.
Початковою реакцією НАТО на події 2014 року було посилення стримування за рахунок підкріплення в поєднанні з передовою присутністю на сході, а на Варшавському саміті 2016 року – посилення передової присутності в Естонії, Латвії, Литві і Польщі шляхом формування там чотирьох багатонаціональних бойових тактичних груп. Таким чином, подібно до підрозділів США в Європі, інші союзники по НАТО також демонстрували готовність до розширеного стримування на східному фланзі і бойова міць цих формувань була далека від вирішальної.
Спочатку НАТО розробила Диференційовані плани реагування (GRP), які були географічно розділені і охоплювали сегменти кордонів НАТО від Північної Атлантики через Центральну Європу до Східного Середземномор’я. Основним недоліком такої відповіді була обмежена здатність НАТО мислити і діяти узгоджено в межах цих підрозділів.
У цьому русі Альянс перевів акцент на сили негайного реагування і на сили реагування на європейському театрі, так само як і щодо оборонного планування.
Зважаючи на широку географію, НАТО після 2014 р. майже за замовчуванням обрала стратегію стримування шляхом удару у відповідь. Її військове командування розробило послідовний план – військову стратегію – для реалізації цієї позиції, але, як засвідчило дослідження, проведене корпорацією RAND у 2016 р., “НАТО, в нинішньому становищі, не може успішно захищати територію своїх найвразливіших членів”.
Альтернативою могло б бути стримування шляхом недопущення удару, для чого аналітики мали визначити критично важливі точки, на які Росія могла б напасти, і розбудова потужної оборони навколо них. Аналітики НАТО дотримувались думки, що звичайні дії проти важливих військових об’єктів або суворі економічні санкції можуть стати засобами стримування шляхом удару у відповідь, за умови, що витрати для супротивника перевищують вигоди від агресії. Ця альтернатива також приваблива тим, що вона менше покладається на остаточне стримування ядерною зброєю, що, враховуючи, густоту населення в Європі, є найбільш апокаліптичним запобіжником.
Саме тому Альянс ретельно розбудовував потенціал стримування шляхом удару у відповідь з 2014 року. Посилені інвестиції США в розширене стримування в Європі стали його основою. Ці зусилля розпочались у 2014 р. з так званої «Ініціативи європейського запевнення», яка в 2017 р. була перетворена на «Європейську ініціативу стримування» (EDI). Витрати на ERI збільшилися з 1 млрд доларів у 2015 році до 6,5 млрд доларів у 2018 р. За цим послідувало багаторічне зниження до $3,8 млрд у бюджеті на 2022 фінансовий рік, оскільки представники Пентагону заявили, що «ініціатива досягла багатьох своїх цілей».
Ці заходи дозволили забезпечити присутність в регіоні повноцінної бронетанкової бригади з допоміжними засобами, бригади бойової авіації, батальйону сухопутних військ, а також спрямувати інвестиції в допоміжну інфраструктуру, обладнання і навчання.
Мадридські зобов’язання
«Точкова» адаптація НАТО до нових геополітичних реалій після 2014 р., здавалося, утримувала стратегічну рівновагу в Європі недоторканою. Втім, повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 р. остаточно зруйнувало цю ілюзію.
З цього моменту майже всім союзникам стало зрозуміло, що оборонна доктрина НАТО має змінитися.
На Мадридському саміті НАТО 2022 р. члени Альянсу ухвалили нову стратегію і домовились посилити оборону і стримування Альянсу. НАТО визнав Росію прямою загрозою і оголосив, що буде здатний захистити “кожен дюйм своєї території” і “перемогти будь-якого агресора”. Досягнення цих цілей має стати можливим завдяки більшій військовій присутності на східному фланзі, розробці нових регіональних планів, виділенню спеціальних сил для оборони окремих регіонів і утриманню значно більших сил з вищим рівнем готовності до колективної оборони, ніж раніше (так звана нова модель сил).
Посилення сил стримування було центральним питанням червневого саміту НАТО в Мадриді. Воно також посіло центральне місце в новій Стратегічній концепції, яка зобов’язує “стримувати і оборонятись на передовій за допомогою потужних, багатопрофільних, боєздатних сил на місці” – іншими словами, переходити від «стримування за допомогою розтяжок» на сході до передової оборони в стилі холодної війни.
Нова Стратегічна концепція повертає ядерний меч НАТО на передній план – “підтверджуючи унікальну і особливу роль ядерного стримування” – і повертає щит, відходячи від розтяжки передової присутності до “стримування і оборони на передовій за допомогою потужних боєздатних сил, що діють в різних сферах”. Перехід до стримування шляхом недопущення удару стосується не лише оборони на суші – він також оновлює і розширює концепцію сучасного стратегічного середовища, підтверджуючи, що гібридні, кібернетичні або космічні атаки можуть “посилатися на статтю 5 Північноатлантичного договору”.
Насамперед, перегляд підходів передбачатиме зміну стратегії оборони НАТО на своєму східному фланзі (заміна або докорінний перегляд Плану дій з підвищення боєготовності, що був затверджений в 2014 р.), після чого має бути переглянуто чинну військову стратегію Альянсу (MC 400/4), що була затверджена в 2019 році, та адаптація змісту цих документів в фундаментальну концепцію ведення бойових дій НАТО (чинна затверджена в 2021 р.). Таким чином, протягом останнього року військове керівництво НАТО розробляє доктрину, її цілі і засоби, необхідні для протистояння російській загрозі, після того, як в Мадриді затверджена нова стратегічна концепція.
Наразі постає необхідність узгодження політичної складової Мадридської стратегічної концепції з чинною військовою стратегією, що може створити проблеми, якщо один або кілька союзників не погодяться з новими умовами військового планування. З минулого року США підштовхують своїх європейських союзників до інвестування у власний потенціал стримування, але «на моменті» європейці мало що можуть запропонувати НАТО у військово-стратегічному плані.
Нова військова стратегія повинна буде враховувати нові форми протистояння в усіх сферах (суша, море, повітря, космічний простір і кіберпростір), а також їх традиційні і нетрадиційні форми (гібридна війна), що є випереджаючим зміщенням акцентів, яке зараз потребує політичного обґрунтування між 31-м союзником.
Наразі серед держав-членів тривають дебати з питання: Чи достатньо високий рівень амбіцій НАТО, щоб стримувати більш агресивну і непередбачувану Росію – навіть якщо вона має менш боєздатні сухопутні війська в короткостроковій перспективі?
Ані сильніша оборона і стримування, ані жодні амбіції нової Стратегічної концепції Альянсу не будуть можливими без збільшення оборонних інвестицій. Головним питанням порядку денного наступного саміту у Вільнюсі стане нове зобов’язання щодо інвестицій в оборону на заміну зобов’язанню, взятому в 2014 р.
Не зважаючи на повномасштабну війну в Європі, половина з 31 члена НАТО цьогоріч навряд чи досягне мети, поставленої на Уельському саміті 2014 р., згідно з якою члени Альянсу повинні збільшити оборонні витрати до 2% ВВП до 2024 року.
Стратегія «стримування шляхом недопущення удару» передбачає постійне розміщення значних контингентів військ НАТО біля кордонів із Росією. Йдеться також – уперше з часів Холодної війни – про інтеграцію воєнних планів США та їхніх союзників. Крім зміцнення сил НАТО на східному фланзі союзу йдеться і про те, щоб зробити це зміцнення фінансово і технологічно відчутним для Росії. Також перехід до цієї концепції передбачає збільшення військових витрат щонайменше до 2% ВВП країн-членів НАТО. Передбачається, що якщо великі країни НАТО спрямують на військові витрати до 3% ВВП упродовж 10 років, то цього вистачить для реалізації плану оборони.
На практиці, це означає підвищення надійності ядерних сил НАТО, інвестування в передову оборону за допомогою нарощення звичайних збройних сил і посилення стійкості східних членів Альянсу до стримування і протистояння усім формам російської агресії.
На саміті НАТО у Вільнюсі в липні члени Альянсу мають зробити кілька організаційних кроків, необхідних для виконання Мадридської стратегії і нових оборонних планів:
– Впровадження програм підтримання боєздатності, щоб країни Альянсу мали запаси, достатні для ведення тривалого конфлікту, і щоб оборонна промисловість була здатна вчасно їх поповнювати;
– забезпечення необхідного фінансування оборонних витрат, в тому числі зобов’язання країн НАТО виділити щонайменше 2,5 відсотка ВВП як мінімальний рівень оборонних видатків;
– члени Альянсу, які командують бойовими групами в країнах, що межують з Росією, повинні ухвалити план збільшення своїх підрозділів до рівня бригад. Для чого, НАТО має однозначно відкинути військові «самообмеження», що містяться в Засновницькому Акті Росія-НАТО 1997 р. відносно розміщення сил в Європі;
– США повинні зберегти свої сили в Європі на нинішньому рівні, який був збільшений у 2022 р., а одним із практичних наслідків концепції стримування шляхом недопущення удару має стати збільшення ролі верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі в частині інтеграції американських і союзницьких планів ведення бойових дій.
Cхідний фланг як «Ахілесова п’ята»
Регіон Балтійського моря надає Росії низку можливостей для посилення напруженості на порозі відкритого конфлікту, провокування «обмеженої війни» з НАТО і погрози Альянсу подальшою ескалацією. У країнах Балтії є російськомовні меншини, які можуть бути використані для провокацій і використані як привід для агресії.
Васальні відносини Кремля з режимом Лукашенка дозволяють використовувати Білорусь як проксі проти країн НАТО, таких як Польща, Литва і Латвія. Росія також може використовувати білоруську територію і Калінінградську область, свій мілітаризований ексклав, щоб закрити так званий Сувалкський коридор, що веде з Польщі до країн Балтії, відрізаючи їх від підкріплень НАТО.
Дотепер оборонна концепція Альянсу передбачала, що в разі конфлікту з Росією можлива тимчасова окупація російськими військами частини країн НАТО, таких як держави Балтії або Польща. Передбачалося, що ці території звільнять після прибуття основних сил союзу, насамперед США. Крім цього, до 2014 р. Альянс вважав, що масштабне розгортання військ в країнах Балтії радше спровокує війну, якій вони покликані запобігти.
В нових реаліях, за принципом стримування шляхом недопущення удару, позиції НАТО на Сході мають бути посилені як якісно – для протидії конкретним російським наступальним засобам, таким як далекобійна артилерія і ракети – так і кількісно, щоб відповідати масштабам російської загрози.
Як би привабливо це не звучало для громадян Польщі або країн Балтії, – але це означає, що Альянсу, швидше за все, доведеться повернутися до більш масштабної оборони за допомогою так званих «сил на місці». Це не означає, що НАТО має кількісно відповідати російським силам «солдат на солдата», але це, ймовірно, може призвести до зміни кількості підготовки резерву серед більшої кількості європейських членів Альянсу.
“На наступному етапі ми очікуємо від НАТО довгострокового планування того, як вона буде стримувати Росію після України і забезпечувати стійкість і впевненість країнам, які не можуть зробити це самостійно. Це може бути постійне базування або швидка готовність – здатність до швидкого розгортання замість того, щоб застрягти на великій базі в одному місці. Це все підлягає розвитку, що, на мою думку, є надзвичайно важливим”. – заявив 19 травня 2022 р. Бен Воллес, міністр оборони Великої Британії.
Стримування і оборона НАТО у Східній Європі з моменту Варшавського саміту 2016 р. ґрунтується на двох компонентах: посиленій передовій присутності, яка зосереджена на Польщі та країнах Балтії, і цілеспрямованій передовій присутності, яка включає Чорноморський регіон.
Посилення передової присутності передбачало розгортання чотирьох багатонаціональних бойових груп на ротаційній основі в Польщі, Естонії, Латвії та Литві, процес, який завершився до 2017 року. Ці сили діють під координацією країн-членів Альянсу – Канади, Німеччини, Великої Британії, США.
Порівняно з посиленою передовою присутністю в країнах Балтії, спеціальна передова присутність НАТО на південному сході набагато менша. Щодо присутності в рамках програми Tailored Forward, то ця ініціатива ґрунтується на низці пропозицій, висунутих Румунією, і охоплює наземну, морську і повітряну сфери.
Попри ці заходи, дослідження корпорації RAND 2016 р. показало, що «…Росія може захопити Ригу і Таллінн за 60 годин і що НАТО потрібно буде розгорнути в цьому районі щонайменше сім бригад, щоб мати змогу протистояти цьому» . Калінінград володіє ракетними технологіями, які можуть відрізати своєчасне підкріплення НАТО в країнах Балтії, необхідне для надійного стримування шляхом заперечення. Цей район вже добре закритий російськими системами озброєнь, тому чотири бойові групи НАТО і сили оборони балтійських держав можуть бути легко “виведені з ладу, нейтралізовані або знищені” до того, як прибуде підкріплення альянсу сушею, морем і повітрям.
Військова цінність створених після 2016 р. багатонаціональних батальйонів не є високою, оскільки їхній розмір сам по собі не дозволяє їм забезпечити надійну оборону країн Балтії від збройних сил Західного військового округу Росії. Їх цінність полягає в тому, що вони відіграють роль багатонаціональної розтяжки для будь-якого вторгнення, автоматично залучаючи до оборони країн Балтії низку інших збройних сил НАТО з самого початку і ставлячи на кін репутацію НАТО як оборонного альянсу.
Наразі багато чого в оборонному плануванні змінюється зі вступом до лав НАТО Фінляндії та Швеції. Приєднання двох скандинавських країн є важливим тому, що НАТО може використовувати їх сухопутний, морський і повітряний простір для доступу до Балтійського моря і країн Балтії. Крім цього, країни Балтії та інші члени НАТО активно переозброюються необхідними наступальними засобами, замість того, щоб покладатися на те, що США та Велика Британія зможуть прорватися крізь російський «протиракетний купол» в Калінінграді.
Нова концепція стримування шляхом недопущення, припускає, що країни НАТО прагнутимуть не допустити окупації навіть частини своєї території. Природньо, що саме Польща та країни Балтії врахували досвід війни в Україні, де в перші тижні вторгнення під російською окупацією опинилися значні території, на яких згодом чинилися численні злочини проти мирного населення.
НАТО повинна перейти до повномасштабної стратегії превентивної оборони, для чого доведеться посилити військовий потенціал східних членів Альянсу. Насамперед, Альянс розглядає будівництва захищеної інфраструктури для літаків на авіабазах в країнах Балтії, щоб авіація Альянсу, розгорнута в регіоні, була менш вразливою. Крім того, «прифронтові країни» – особливо Естонія, Латвія, Литва, Фінляндія і Польща – повинні отримати посилені оборонні можливості з акцентом на протитанкове озброєння, щоб підвищити потенційні витрати, які може понести Росія в будь-яких обмежених військових операціях проти них.
В той же час, збільшення передових сил НАТО на Сході буде нелегким завданням. У Вашингтоні наразі існує широка двопартійна і громадська підтримка кількох значних пакетів військової допомоги Україні і передислокації понад 20 000 американських військовослужбовців до Європи. Але тайванська криза демонструє нагальну необхідність для Сполучених Штатів зосередити увагу на Китаї, що може унеможливити негайне збільшення присутності американських військ в Європі.
Тим не менш, американська стратегія передбачає, що американські військові повинні бути здатні вести повномасштабну війну на одному географічному театрі і стримувати іншого супротивника на іншому. Отже, європейські члени НАТО повинні бути готові до найгіршого сценарію, коли конфлікт в Індо-Тихоокеанському регіоні задіє значну частину ресурсів США. За такого припущення європейським членам НАТО доведеться виділити набагато більший потенціал звичайних озброєнь для місій колективної оборони, ніж вони були готові зробити в минулому.
Україна стає ключем до Чорноморського регіону
Після окупації Криму і частини південних областей України, Росія посилила свої військові можливості в Чорному морі і намагається взяти під контроль українські територіальні або міжнародні води, щоб позбавити НАТО доступу до Чорноморського регіону.
Потенційно Росія може спровокувати кризу, напавши на корабель країни НАТО, представити це як дію з самооборони і, якщо Альянс вирішить заспокоїти союзників і стримати Росію шляхом посилення своєї присутності в регіоні, використати це як привід для подальшої ескалації. Так само, як і в регіоні Балтійського моря, Росія застосовуватиме гібридні стратегії для впливу на сприйняття загрози населенням НАТО і особами, які приймають рішення, і використовуватиме політичні розбіжності в країнах НАТО для затримки або послаблення реакції на свої дії.
Попри ці очевидні ризики та, на відміну від балтійсько-скандинавського фронтиру, Альянс на південному сходу має одну суттєву перевагу – Україну.
У разі нападу на країни цього регіону, Росії потрібно буде або розпочати широкомасштабну десантну операцію з Криму, або спочатку завдати поразки українським збройним силам, перш ніж перетнути кордон Молдови і вторгнутися в Румунію, а все це «вимагатиме значної підготовки, залучення великих сил і значного часу. Як наслідок, НАТО, матиме достатній час для підготовки колективної оборони регіону…».
На позачерговому саміті НАТО в Брюсселі 24 березня 2022 р. було прийнято рішення про створення чотирьох додаткових бойових груп у Словаччині, Угорщині, Болгарії та Румунії. Таким чином, Північноатлантичний альянс наразі має загалом вісім бойових груп від Балтійського до Чорного моря.
З урахуванням явної недостатності цих ресурсів для оборони країн-членів в Чорноморському регіоні, підтримка України з боку Альянсу стає ще більшою стратегічною необхідністю, адже саме завдяки ефективним діям ЗСУ військовий потенціал Росії за останній рік істотно зменшився. Посилення передової присутності Альянсу в Чорноморському регіоні також підтримує Україну, дозволяючи державам-членам передавати їй зброю без страху перед загрозою.
Через рік після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, НАТО прийшло до розуміння того, що краща реакція на російську загрозу ескалації в регіоні – постачання Україні необхідних систем озброєнь, і, можливо, розгортання їх у «вразливих країнах», таких як Молдова чи Боснія, на їхнє запрошення.
***
Після повномасштабної російської військової інтервенції в Україну рік тому НАТО робить роботу «над власними помилками» і активно просуває процес переходу оборонної стратегії від логіки стримування шляхом удару у відповідь на логіку стримування шляхом недопущення удару агресора.
Загальний напрям такої рефлексії країн Альянсу є логічним, з урахуванням розширення території НАТО на Фінляндію та (потенційно) Швецію, що змінює стратегічну позицію на Півночі Європи.
В той же час ці зусилля та активніша позиція Румунії та Болгарії, нарешті підштовхує Альянс до вироблення справжньої оборонної стратегії для Чорноморського регіону, який історично розглядявся як «периферія» та був відданий «на відкуп» Анкарі.
Тож, чекатимемо на конкретизацію цих ініціатив на саміті НАТО у Вільнюсі, що відбудеться незабаром.
Джерело: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2023/04/25/7160442/