Туреччина стала одним з основних ньюз-мейкерів останніх місяців. Ця країна виставила умови розширенню НАТО в Скандинавії, обмінялася репліками з Грецією з приводу спірних островів, демонструє активність у врегулюванні російсько-української війни, оголосила про нову військову операцію в Сирії, а президент Ердоган наполягає на зміні існуючих правил міжнародного порядку.
Радикальна зміна курсу Туреччини несе великі ризики, як для Заходу, так і для України, враховуючи ключову роль Анкари у Чорному морі і стримуванні експансії Росії.
Всі ці події, що розгорнулися в останні тижні, свідчать про курс на збільшення турецького впливу як регіонального, так і глобального гравця, що привертає особливу увагу до дій і планів Анкари.
«Східний базар» на вході в НАТО
Керуючись відомими лише їй міркуваннями, Туреччина спровокувала серйозну кризу всередині НАТО, заблокувавши заявки Фінляндії та Швеції на членство. Цей крок, на перший погляд, неминуче грає на руку Москві.
Ця криза почалася в травні з заяви президента Реджепа Тайіпа Ердогана, що виступив проти існуючого консенсусу щодо розширення НАТО в Скандинавії.
Спочатку ключові західні держави розглядали цю суперечку як незначну і висловили впевненість у швидкому пошуку компромісу. Аналітики переконували, що Туреччина не стане довго чинити опір тиску всередині НАТО. Втім, за кілька тижнів до саміту в Мадриді, турецьке вето проти історичного розширення НАТО і досі не знято.
Як і в багатьох країнах, в Туреччині зовнішня політика є безпосереднім продовженням внутрішньої. Опитування свідчать про відставання політичної сили чинного президента на виборах, що пройдуть через рік. З огляду на складність владнати макроекономічні проблеми за цей час, для Ердогана один із небагатьох способів змінити соціологію на свою користь – грати роль «сильного лідера» на міжнародній арені. Ця роль йому знайома.
Вибір таких питань, як розширення НАТО, порушення угод щодо спірних островів Грецією і боротьба з Робітничою партією Курдистану, добре вписується в патріотичний спектр турецької суспільної думки. Жертвами цієї тактики цьогоріч стали Стокгольм та Гельсінкі.
Іронія полягає в тому, що Анкара, замість того щоб непублічно обговорити свої питання з Фінляндією та Швецією, нав’язала відкритий торг, який повністю суперечить традиціям та інтересам НАТО в період гострої напруженості з Москвою.
Туреччина наполягає, що Швеція та Фінляндія є нечутливими до її занепокоєнь з приводу загроз національній безпеці.
Що стосується Фінляндії, то насправді суттєвим для Анкари є питання ембарго на поставки зброї, введене після транскордонної військової операції Туреччини на півночі Сирії в 2019 р.
Зі Швецією все складніше. Турецькі курди є помітною політичною присутністю в країні.
Туреччина виступає проти вимог державності курдів, десятиліттями конфліктує з Робочою партією Курдистану (далі – РПК) і називає РПК терористичною організацією. Уряд Швеції був історично уважним до питань прав людини та прав меншин у своїй зовнішній політиці і прийняв до 100 000 курдів, а парламент королівства має кілька депутатів курдського походження.
Анкара вважає, що Стокгольм був занадто прихильним щодо свого підходу до РПК і пов’язаних з нею структур в Сирії.
8 червня Анкара сформулювала десять вимог для розблокування вступу Фінляндії та Швеції до НАТО.
Серед головних – відмова від підтримки робітничої партії Курдистану та інших організацій, які Туреччина вважає «терористичними».
Також від Стокгольма та Гельсінкі вимагають депортувати до Туреччини «причетних до тероризму осіб» та припинення контактів зі згадуваними організаціями, заморожування їх активів та заборону на курдські демонстрації у Швеції та Фінляндії.
НАТО повинно мати одностайну підтримку двох нових кандидатів, тому ця реальність змусить Стокгольм і Гельсінкі серйозно зважити на занепокоєння Анкари. Однак незрозуміло, чи можна задовольнити всі вимоги Туреччини з огляду на необхідність дотримання в двох країнах прав громадян курдського походження.
Зокрема, на початку червня влада Фінляндії відмовилася екстрадувати курдів, яких Туреччина вважає терористами та вимагає передати їх турецькій владі.
Зазначається, що правоохоронні органи Фінляндії отримали від Туреччини десять запитів щодо екстрадиції представників РПК та Руху Фетхуллаха Гюлена (опозиційного до діючого уряду Анкари письменника-теолога). При цьому Фінляндія задовольнила лише два випадки, коли людей не звинувачували в тероризмі. Обидві справи стосувалися сексуальних злочинів.
Що характерно, така жорстка зовнішньополітична позиція уряду має багатопартійну підтримку в Туреччині і не є лінією розмежування у внутрішній політиці. Критика стосується більше стилю, ніж суті. Іншими словами, опозиція критикувала Ердогана за те, що він вирішив розіграти це публічно, стверджуючи, що інтереси Туреччини краще задовольнити за допомогою дипломатії закритих дверей.
Цей тиск на уряди Швеції і Фінляндії ставить Туреччину в скрутне положення, оскільки дві військово нейтральні країни змінюють свою оборонну політику в той час, коли Анкара, єдиною серед членів НАТО, не підтримала Захід у запровадженні санкцій або розгортання військ на Сході Європи.
Сьогодні вступ Фінляндії та Швеції розглядається НАТО як основний елемент відповіді Заходу на неспровоковану й жорстоку агресію Росії проти України. Блокування вступу Фінляндії та Швеції до НАТО означає непрямий удар Ердогана по адміністрації президента США Джо Байдена, її відновленню лідерства в Альянсі.
Для самої Туреччини це блокування розширення Альянсу зведе нанівець бонусні бали, отримані після вторгнення Росії в Україну.
Останнім часом більшість країн НАТО вітали політичну підтримку Анкарою резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, її закриття турецьких проток після початку вторгнення або постачання Україні ударних безпілотників Bayraktar.
Натомість тепер переважатиме «напівпорожня» склянка: жодних військ, відданих розгортанню НАТО на її східному фланзі, ніяких торгових санкцій, жодних обмежень на польоти та переманювання в країну російських олігархів.
За лічені тижні до Мадридського саміту НАТО, тиск на Туреччину буде посилюватись. Північноатлантичний альянс не може дозволити собі зайти в «глухий кут», ставши заручником політичних амбіцій одного свого члена.
Санкції по озброєнням
Ердоган вже входив у конфронтацію із Заходом в 2019 р., придбавши російські ракетні системи С-400, чим фактично унеможливив розгортання протиракетної оборони НАТО в Туреччині.
Плани Туреччини по закупівлі С-400 викликали негативну реакцію в США, що прийняли рішення виключити Анкару з програми поставок американського винищувача п’ятого покоління F-35.
Згідно цієї програми Туреччина повинна була отримати сто F-35 на загальну суму близько 11 млрд. дол., причому частина коштів з цієї суми вже було перераховано виробнику. Крім того, Туреччина інвестувала 1,25 млрд.дол. у міждержавну програму з виробництва F-35, участь в якій також була «заморожена» три роки тому. Це потенційно може призвести до втрати вже вкладених Анкарою в програму коштів.
Восени 2021 р. Президент Туреччини повідомив, що Туреччина звернулася до США з пропозицією про покупку 40 винищувачів F-16 виробництва Lockheed Martin і 80 комплектів для модернізації наявних бойових літаків, і що на це отримала контрпропозицію про розрахунки цими поставками за «заморожені» турецькі інвестиції в вищезгадану програму F-35.
Це питання до сьогоднішнього дня остаточно не вирішено сторонами.
Втім, Туреччина досі має намір крім С-400 закупити і систему ПРО Patriot, тим самим намагаючись грати з власною вигодою на протиріччях Москва-Вашингтон.
Це рішення заважає єдиній оборонній архітектурі НАТО в Європі і опосередковано дає Росії перевагу від зіткнення на своєму південному фланзі з турецькими збройними силами, позбавленими новітніх винищувачів F-35.
Крім того, США потрібно припинити відцентрові тенденції, коли держави НАТО закуповують озброєння поза меж Альянсу та його країн-партнерів. Це питання має кілька складових: і чисто економічну, пов’язану з інтересами ВПК США, і безпекову, пов’язану з ризиком витоку даних у ході інтеграції роботи різних систем протиракетної оборони.
Як бачимо, справа тут не лише в закупівлі систем С-400 Туреччиною. Справа в прецеденті, вкрай небезпечному для Альянсу.
Як показала цьогорічна практика, США недарма прагнуть обмежити експорт російської зброї і вводять санкції проти її покупців.
В свою чергу, Ердоган спробував обернути ситуацію на користь союзників, заявивши, що закуплені в РФ системи С-400 можуть бути всебічно вивчені американськими фахівцями.
Цей конфлікт між двома членами НАТО, що виник як спроба Вашингтону вплинути на свого впертого союзника, Анкара успішно розгортає на свою користь.
Не маючи гострої нагальної необхідності у придбанні F-35, Ердоган вже два з половиною роки демонструє здатність Туреччини не піддаватися тиску, якщо їй це невигідно, і диверсифікувати збройові поставки.
Крім того, Росії зараз максимально вигідно, щоб неврегульований з 2019 р. конфлікт між США і Туреччиною, прогресував і перейшов в більш «гарячу «фазу.
Отже, подальша ізоляція Туреччини загальних оборонних політик істотно послаблює саме НАТО і відкриває перед Кремлем цілий спектр можливостей для різного роду диверсій на Близькому Сході.
Тиск на Грецію поновився
23 травня Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що прем’єр-міністр Греції Кіріакос Міцотакіс «більше не існує» для нього, звинувативши грецького політика в спробі заблокувати продаж американських винищувачів F-16 до Туреччини.
Зі слів Ердогана, вони з прем’єром Греції домовилися не включати треті країни в суперечку з приводу статусу островів в Егейському морі. Незважаючи на це, як стверджує президент Туреччини, Кіріакос Міцотакіс під час візиту до США, виступав у Конгресі та застеріг американців від передачі Анкарі F-16.
Так, з подачі Анкари, намітилась ще одна лінія розколу між союзниками по НАТО.
В розвиток своєї жорсткої лінії до Афін, 7 червня Туреччина закликала Грецію вивести збройні сили з низки островів Егейського моря.
Анкара наголошує на порушенні Грецією міжнародних угод. На початку червня міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу пригрозив, що Анкара відмовиться від беззастережного визнання суверенітету Греції над низкою островів, якщо Афіни не припинять розміщувати там озброєння.
Ця заява турецького міністра пролунала на тлі нової ескалації напруженості між двома союзниками по НАТО, які мають тривалу історію територіальних суперечок.
Греки натомість стверджують, що Туреччина свідомо неправильно трактує угоди.
Насправді, Туреччина та Греція давно ведуть суперечки з цілої низки питань, включно зі статусом островів в Егейському морі, щодо проблеми розділеного Кіпру, нафтогазової розвідки, яку Туреччина веде у суміжних водах, що є, як заявляють в Афінах та Нікосії, винятковою економічною зоною Греції та Кіпру, а також використання регіонального повітряного простору.
9 червня Президент Туреччини Реджеп Ердоган висловив нове попередження Греції, закликавши її демілітаризувати острови в Егейському морі і заявив, що «не жартує» з цим застереженням.
Ердоган стверджує, що острови були передані Греції за умови, що вони залишаться демілітаризованими.
Ця риторика є продовженням старої гри Анкари на середземноморському театрі відносно територіальних вод Греції та Кіпру.
Оскільки Туреччина не підписувала Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і не визнає кордони Республіки Кіпр, то Анкара ставить під питання і укладені кіпріотами угоди про виняткову економічну зону з Єгиптом, Ліваном та Ізраїлем.
Напруженість з приводу ширини смуги територіальних вод значно зросла між Афінами і Анкарою на початку 1990-х років, коли мала набрати чинності Конвенція ООН. В 1995 р. парламент Туреччини офіційно заявив, що односторонні дії Греції з розширення її територіальних вод до 12 миль стануть приводом для війни. Ця заява була засуджена Грецією як порушення Статуту ООН, який забороняє «погрози силою або її застосуванням проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави».
Враховуючи тривалість цього територіального конфлікту між двома середземноморськими державами НАТО, одним із мотивів одночасного прийняття до Альянсу яких в 1952 р. було не допустити гарячого конфлікту за острови, не слід очікувати швидкого врегулювання нової фази загострення.
Втім, враховуючи делікатність геополітичної ситуації в світі і Європі, без американської медіації в кулуарах Мадридського саміту тут не обійдеться.
Ердоган заповнює «буфер» від Росії на Близькому сході
Анкара вже контролює значну територію на півночі Сирії, але її попередні спроби створити безперервну «зону безпеки» глибиною до 30 кілометрів уздовж всього кордону з Сирією поки зазнали невдачі.
Схоже, зараз Туреччина впевнена, що може відновити спробу взяти під повний контроль деякі з цих територій, аж до такої міри, що Реджеп Ердоган публічно оголосив про нову воєнну операцію. Турецький президент заявив, що початковою метою Туреччини стануть міста Манбідж і Тель-Ріфаат.
Таким чином Туреччина офіційно оголосила про початок воєнної операції у Сирії, завданням якої, за словами Ердогана, є «звільнення районів Тель-Ріфаат і Манбідж на півночі Сирії від терористів».
Ердоган також достатньо агресивно звернувся до інших країн: «Давайте подивимося, хто підтримує ці законні кроки Туреччини, а хто їм заважає».
Як стверджують експерти, одним із визначальних факторів для нової воєнної операції стало виведення частини російських збройних сил із Сирії, пов’язано із великими втратами в боєздатних частинах у війні проти України.
Втім, послаблення російської присутності в Сирії не стало єдиною причиною старту операції саме зараз. Зі слів турецьких джерел, є достатні розвідувальні дані Анкари щодо «діяльності РПК в Сирії».
Це обґрунтування ідеально вписується у постійну боротьбу Анкари з РПК, яку вона вважає терористичною організацією, та її сирійською філією – Загонами народної оборони.
Іншою і, напевно, головною причиною запланованого військового вторгнення Туреччини на територію Сирії є взяття під контроль прикордонної території глибиною 30 кілометрів, яку Анкара планує використати для переселення з Туреччини щонайменше мільйона сирійських біженців.
Отже, головною стратегічною метою Туреччини в цій операції є місто Тель-Ріфаат, де знаходяться близько 60% водних ресурсів регіону. Наявність доступу до води дозволить переселити сирійських біженців і відродити сільське господарство.
Подібна воєнна операція має значення в передвиборчій рік, тому що ставлення турків до приблизно 4 мільйонів сирійських біженців стало справжньою соціальною проблемою.
Крім того, оскільки більшість сирійських біженців, які зараз перебувають в Туреччині, є арабами-сунітами, тому, перемістивши їх до північної Сирії, Туреччина досягла б стратегічної мети «розбавити» курдське населення, яке там проживає.
З точки зору мотивації керівництва Туреччини, ця операція неминуче має внутрішньополітичний вимір, подібний до заперечення Туреччини проти розширення НАТО за рахунок включення Фінляндії та Швеції.
Вперше про вторгнення в ці регіони було заявлено ще в листопаді минулого року. Але в той момент Ердогану довелося б мати справу з більш непоступливою позицією Москви і сильним запереченням з боку партнерів по НАТО.
Тож Туреччині довелося чекати створеної нею кризи в НАТО навколо прийняття Швеції і Фінляндії, в результаті чого голос Анкари став важити значно більше, ніж півроку тому.
Зараз Туреччина недвозначно натякає союзникам по НАТО, що треба прийняти цю реальність, інакше Анкара не дозволить Фінляндії та Швеції приєднатись до Альянсу.
Нова турецька операція, ймовірно, зіткнеться з інтересами США на місцях в Сирії, що може загострити дипломатичну суперечку між Туреччиною та її західними союзниками щодо продажу військових літаків США, відносин з Росією та розширення НАТО.
Разом із тим ціна цієї кризи може виявитися як ніколи високою, і не в останню чергу – для України.
Розкол всередині НАТО надзвичайно потрібен РФ, особливо зараз, коли Кремль спрямовує зусилля для руйнування підходів Заходу в питаннях санкцій та підтримки України.
Одночасно Анкара надсилає сигнали до Москви, що якщо Москва хоче отримати якусь підтримку Анкари у війні в Україні, то вона має прийняти турецьке захоплення нових територій у Сирії.
На прес-конференції після переговорів глав МЗС Туреччини та Росії, що відбулися 8 червня, турецький міністр окреслив три теми, важливі для його країни, аби залишатися потужним політичним гравцем в регіоні.
Йшлося про посередництво у мирних переговорах між РФ та Україною, врегулювання ситуації на Південному Кавказі (Карабах), а також заплановану воєнну операцію в Сирії з метою створення передумов для переселення в «зону безпеки» частини сирійських біженців.
Зацікавленість у прихильності Кремля по цим ініціативам обумовлює й зміну риторики Анкари в бік послаблення режиму західних санкцій відносно Росії.
Український напрямок
Туреччина підтримала дипломатичні аспекти реакції Заходу на вторгнення Росії в Україну як на рівні ООН, так і в ініціативах НАТО.
Анкара також закрила протоки Босфор і Дарданелли для російського флоту після початку її повномасштабного вторгнення в Україну і забезпечила українські сили ударними безпілотниками.
Проте Туреччина, єдина із країн НАТО, не вводила санкцій проти Москви. Більш того, у можливості замінити для Росії втрачені європейські ринки в Анкарі бачать вдалий інструмент відновлення власної економіки.
Йдеться як про російських туристів, так і про збільшення промислового експорту до РФ і навіть про можливості перереєстрації в Туреччини російського бізнесу.
З березня Анкара стала активним посередником у мирних переговорах РФ та України, а також намагається відігравати ключову роль у питанні забезпечення морського коридору для транспортування українського зерна.
Чудово розуміючи російську мету замістити Україну на світових ринках зерна, Туреччина не гребує бути торгівельним посередником у придбанні краденого зерна з окупованих українських територій. Вантажні кораблі, що прямують із окупованого Криму, за даними турецьких ЗМІ, везуть до портів Туреччини зерно з окупованих районів України.
В українському МЗС вже відреагували на ці дії, проте публічної реакції з турецького боку все ще не було.
Схоже на те, що в ході зустрічі міністрів закордонних справ Туреччини та Росії, Анкара відмовила Москві в дозволі «повернути до місць базування» 4-х ракетних кораблів Чорноморського флоту, які наразі перебувають в Середземному морі. Цей факт, враховуючи поточну непросту ситуацію з ракетними ударами по Україні, вже є позитивним.
12 червня Президент Туреччини анонсував переговори з Володимиром Зеленським та Володимиром Путіним щодо організації експорту зерна з України. Чи стане це єдиною темою цих двосторонніх зустрічей – покаже час.
Як повідомив Ердоган, Туреччина продовжить займатися питанням розблокування морського експорту українського зерна не лише собі, але й третім країнам.
На сьогодні, Туреччина, на тлі Ізраїлю або Австрії, є найбільш прийнятним посередником для Кремля. Вочевидь між Москвою і Анкарою добре працює формула «послуга за послугу».
Політику Туреччини щодо України та РФ формують дещо інші міркування, ніж гра з протидії розширення НАТО. Але якщо заперечення Туреччини проти приєднання Швеції та Фінляндії триватимуть у середньостроковій перспективі, Анкара може зазнати посилення тиску і за її прихильну політику щодо Росії.
Саме тому, зараз Україні варто бути обачною і не робити ставку на посередництво Анкари у мирному врегулюванні війни з Росією.
***
Сьогоднішня політична кон’юнктура – як ніколи складна для турецького президента. Рекордна девальвація турецької ліри та супутні економічні проблеми суттєво послабили як його персональний рейтинг, так і позиції його партії.
Рівно за рік, у червні 2023-го, у Туреччині пройдуть одночасно і парламентські, і президентські вибори.
В цій ситуації Реджепу Ердогану байдужі побажання США, союзників та партнерів. Це, безумовно, не поведінка союзника. В результаті створюється враження непередбачуваної зовнішньої політики та недостатньої солідарності, ніж очікувалося від ключового партнера по НАТО.
Зі сторони це виглядає як внутрішньополітичні непередбачені обставини, які переважають над потребами Північноатлантичного альянсу в умовах великої військової кризи в Європі.
Але Ердоган зовсім не хоче реальної конфронтації ані з США, а ні з РФ.
Скоріше, турецького лідера не влаштовує нинішній статус Туреччини в стосунках з Вашингтоном і НАТО, і він наполягає на його підвищенні.
Сьогоднішні ініціативи Реджепа Ердогана, враховуючи вплив на чорноморську безпеку після запуску каналу «Стамбул», говорять про зростання політичної ваги Анкари.
Виступаючи з відверто агресивної позиції, Ердоган сьогодні має всі шанси на додаткові бонуси у вигляді розморожування контракту з F-35 та статусу особливого партнера ЄС з регуляції міграції, контролюючого близькосхідний і середземноморський шляхи в Європу.
Що все це означає для України?
Безумовно, Туреччина залишається вкрай важливою для нас країною. Співпраця в галузі озброєнь, стримування від нарощування присутності російських ВМС в Чорному морі та участь у гуманітарних ініціативах все ще роблять Анкару незамінним партнером для України в регіоні.
Попри вкрай тривожні сигнали щодо зближення з Росією, збереження партнерських відносин з суверенною Україною має критичне значення і для Анкари. Адже посилення присутності РФ у південних регіонах України та, як наслідок, перетворення Чорного моря на сферу російського впливу несе прямі загрози для позицій самої Туреччини.
Втім, явно виражений на сьогодні тренд на тактичну співпрацю з РФ, позбавляє Анкару ролі неупередженого посередника у російсько-українській війни. Або, принаймні, відтермінує цю роль до врегулювання суперечок з західними союзниками. Потрібно це розуміти.
Тож найбільшим ризиком для України може бути ситуація, коли посередник, який має бути безпристрасним, замість справедливого вирішення спору намагатиметься насамперед вирішити власні задачі за рахунок триваючої війни.
У вмінні торгуватися і «управляти кризами» у власних інтересах Ердоган майже не має рівних, що він вже неодноразово доводив за останні десятиліття.
19.06.2022