Через місяць в Мадриді відбудеться саміт НАТО, що, за міжнародним безпековим контекстом і масштабом повістки, оцінюється експертами як історичний для майбутнього 30 країн Альянсу.
Прогнозуючи можливі вплив цієї події на долю континенту, неможливо уникнути згадування ще двох важливих дат в розвитку найсильнішого оборонного союзу світу: самітів Альянсу 1997 та 2008 рр.
Чверть століття тому, в липні 1997 р., в Мадриді вже проходив саміт НАТО, що визначив шлях подальшого розвитку та розширення оборонного альянсу. Головними темами обговорення під час саміту стали: розширення Альянсу, трансформація та відкритість у відносинах з партнерами (вам це нічого не нагадує? – прим.).
На цьому саміті три центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина) було запрошено до членства, яке набуло чинності в 1999 р. на тлі помірного невдоволення Росії.
Після «холодної війни» в середовищі союзників відбулися активні дебати про розширення НАТО. Саме для цього Альянс провів Дослідження щодо розширення НАТО у 1995 році.
Згідно з дослідженням, країни, які прагнуть вступити в НАТО, повинні мати можливість продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, серед яких: функціонуюча демократична політична система, справедливе ставлення до меншин, здатність і бажання зробити військовий внесок в операції НАТО. Згідно цього документу, держави, які «втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу».
Загалом, в спокійні для Заходу 90-ті роки минулого століття суспільна думка країн Альянсу в питанні прийняття нових членів була неоднозначною. Ситуація навколо розширення не була однозначною навіть в США, де президент Білл Клінтон був змушений долати інерцію проти руху Альянсу на схід. Згідно з даними опитувань 1997 р., 43% американських респондентів висловилися за розширення НАТО на Схід, але приблизно стільки ж були проти.
Члени організації побоювалися, щоб нові кандидати не принесли з собою до НАТО регіональні конфлікти, які несподівано могли б стати проблемами всього Альянсу. Свідченням цієї дискусії була Словаччина, яка на початку 1996 р. вважалась одним з найбільш ймовірних кандидатів на вступ, а вже наприкінці року її шанси, через уповільнення темпів демократичних реформ, погіршились. Кандидатури Словенії, Румунії та Болгарії також викликали неоднозначне сприйняття членами НАТО і були, зрештою, відкладені до наступних «хвиль розширення».
На Вашингтонському саміті НАТО 1999 р. новий підхід Альянсу до розширення було оформлено із введенням інструменту Плану дій щодо членства (далі – ПДЧ), що складається з блоків політико-економічних, безпекових та правових заходів. Отже, починаючи з 2004 р. всі одинадцять нових держав-кандидатів проходили шлях до Альянсу саме через ПДЧ.
В 2004 р. НАТО безпрецедентно розширилось за рахунок одразу 7 країн, охопивши також балтійські країни (Естонія, Латвія, Литва), які Росія розглядала в якості власної «зони впливу».
В квітні 2008 р. в Бухаресті відбувся доленосний для Східної Європи саміт НАТО. Амбітні очікування були на розширення Альянсу за рахунок Албанії, Македонії, Хорватії, України і Грузії.
Росія та її агенти впливу зробили все, щоб ефективних кроків Альянсу до цього розширення не відбулося, принаймні, в частині двох екс-радянських держав.
Сенсацією саміту став виступ президента РФ на закритому засіданні ради Росія-НАТО, під час якого Володимир Путін повідомив колегам, що Москва сприймає наближення НАТО до російських кордонів як реальну загрозу інтересам держави, і пообіцяв «адекватні заходи».
Звертаючись до президента США Путін сказав: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!». Всім присутнім президент РФ дуже прозоро натякнув, що якщо Україну все-таки приймуть у НАТО, ця держава просто припинить існування.
Як відомо, за підсумками Бухарестського саміту НАТО 2008 р., під тиском Володимира Путіна, якого підтримали тогочасні лідери Німеччини і Франції, Альянс відхилив заявку Києва та Тбілісі на отримання ПДЧ. З іншого боку, НАТО наголосила, що остаточні рішення щодо вступу необхідно залишити за самими Україною і Грузією, пославшись в підсумковому рішенні Бухарестського саміту на політику «відкритих дверей», лишивши не визначеним умови надання двом країнам ПДЧ як єдиного дієвого інструменту здобуття членства в оборонному союзі.
14 років тому вперше держава, що не була членом НАТО, змогла де факто отримати право вето на розширення Альянсу.
Розплата за це «половинчасте» рішення прийшла у тому ж 2008-му та 2014-му роках, коли Росія грубим чином порушила суверенітет Грузії та України, окупувавши їх територію.
З 2008 р. Альянс пройшов ще 3 хвилі розширення, прийнявши в якості членів 4 західно-балканські держави, що успішно пройшли етап ПДЧ до свого вступу.
Як відомо, з початком повномасштабної російсько-української війни в лютому 2022 р., одразу дві географічно наближені до Росії скандинавські країни (Швеція та Фінляндія) прийняли рішення відмовитись від свого військового нейтралітету і стати повноправними членами НАТО.
Історично пов’язані між собою, 18 травня Фінляндія і Швеція одночасно подали заявки на вступ до НАТО.
З огляду на сьогоднішню динаміку консультацій та безпекові реалії в Європі, НАТО і країни-кандидати налаштовані на завершення всієї процедури вступу двох скандинавських держав до кінця поточного року.
Ризикну припустити, що Альянс, попри турецьку опозицію, схвалить заявки Швеції та Фінляндії на вступ саме під час червневого саміту в Мадриді.
Зіткнувшись із найбільшим безпековим викликом з часів завершення Холодної війни, Альянс, починає виходити з стану анабіозу і більш оперативно реагує на загрози.
Є сподівання, що цьогорічний «скандинавський прецедент» є ключовим етапом на шляху до зміни в підходах і політиці розширення НАТО, а не разовою «акцією» по залученню до кола союзників двох давніх партнерів Альянсу, що використали момент коли Росія «загрузла» в Україні.
Як показала практика, існуюча процедура вступу в НАТО нових членів через надання ПДЧ є складною, інертною та чутливою до зовнішнього тиску третіх країн. Підходи та внутрішні рішення Альянсу щодо свого розширення за нинішніх безпекових загроз в Європі значно застарілі.
Генсек НАТО Єнс Столтенберг в квітні ц.р. припустив, що будь-які рішення Гельсінкі або Стокгольма щодо приєднання до НАТО можуть спровокувати відповідь Росії.
Щоб зменшити цей ризик, Столтенберг на квітневому саміті міністрів закордонних справ Альянсу сказав, що країни-члени НАТО можуть бути готові надати гарантію безпеки для двох нейтральних країн з моменту оголошення про можливу заявку на членство до моменту фактичного приєднання країн до Альянсу, що відбудеться після ратифікації відповідного документа парламентами 30 країн-членів.
Як показав хід подій в травні, це були не порожні запевнення. Сполучені Штати, Німеччина, Нідерланди, Данія, Норвегія, Ісландія підтвердили готовність підтримувати гарантії безпеки для Фінляндії й Швеції від загроз з боку Росії до моменту, поки вони не набудуть офіційного членства в Північноатлантичному альянсі.
11 травня Велика Британія навіть уклала письмові угоди зі Швецією та Фінляндією про взаємні гарантії безпеки у разі нападу. Ці домовленості з «ядерною» державною-членом Альянсу мають особливе стабілізуюче значення саме зараз, коли ці дві скандинавські країни розпочали вступ до НАТО.
На початку травня НАТО також оголосила, що поки заявки Швеції та Фінляндії на вступ до Альянсу розглядатимуться, організація збільшить свою присутність та кількість спільних навчань в регіоні Балтійського моря.
Отже, напередодні саміту в Мадриді, Північноатлантичний Альянс вперше готовий офіційно надати гарантії безпеки країні-кандидату на «транзитний» період від подачі заявки про вступ до завершення його ратифікації союзниками.
Серед ще однієї новації скандинавського розширення Альянсу цього року, є той факт що розгляд заявок про вступ Швеції та Фінляндії відбувається без проходження етапу ПДЧ. Тобто, того самого етапу, без якого двері Альянсу не відкрилися перед Києвом та Тбілісі 2008 р.
Як зазначають американські дипломати, План дій щодо членства ніколи не був юридичною вимогою для приєднання до НАТО, а отже, Україна також може вступити до Альянсу без ПДЧ.
Відтак ПДЧ, згідно інтерв’ю тимчасової повіреної США в Україні Крістіни Квін, розглядається як механізм, який дозволяє державі-члену досягнути вимог для сумісності, і якщо якась держава вже відповідає цим вимогам – План дій щодо членства стає непотрібним.
Україна в цьому ключі заслуговує на такий самий підхід, як Фінляндія та Швеція. Щоправда, з кількома «але».
На відміну від скандинавських новачків, Україна на сьогодні має окуповані території. Також, якщо війна з Росією у своїй гібридній фазі буде тривати кілька наступних років, як це приміром було на Донбасі впродовж 8 років, НАТО не зможе прийняти до своїх членів країну в стані війни.
Зокрема, 26 квітня міністр оборони США Ллойд Остін заявив, що двері НАТО для України і далі будуть відкриті. Однак, уточнив глава Пентагону, перспективи вступу можна обговорювати тільки після закінчення активної фази війни з Росією.
Вже не перший рік в НАТО тривають дебати, що продовжуючи агресивну політику щодо окупації території сусідів, Росія де-факто отримує право вето на членство в НАТО цих держав. З цієї причини НАТО «дозріває» до впровадження підходу, який обмежує статтю 6 Вашингтонського договору про колективну безпеку територіями, які перебувають під стабільним контролем уряду на дату вступу.
Через місяць, на саміті в Мадриді буде затверджено нову стратегічну концепцію Альянсу – «НАТО-2030». Політика розширення Альянсу наразі залишається одним із найбільш суперечливих питань в цьому документі. Для України важливо відобразити в Стратегічній концепції НАТО наші євроатлантичні амбіції не просто із декларацією про дух «рішення Бухарестського саміту» або збереження формулювання минулорічного Брюссельського саміту «що Україна стане членом Альянсу з ПДЧ».
Для підготовки необхідних передумов для післявоєнного шляху України до НАТО вже зараз у Стратегічній концепції та інших внутрішніх документах Альянсу важливо запровадити нове положення, яка визначатиме які саме території країни-члена потрапляють під дію 5 статті про колективну оборону. Такий підхід до розширення дасть більше маневру щодо інтеграції країн Східної Європи з окупованими територіями і позбавить Росію подальшої мотивації до агресії.
Безперечно, для адаптації політики розширення Альянсу до безпекових реалій України знадобиться наполегливий тиск країн-лідерів НАТО і тонка дипломатична гра. США, як основний «двигун» північноатлантичної безпеки, повинні відіграти ключову роль в цьому процесі. Після російсько-української війни Вашингтону, Лондону, Оттаві і Варшаві доведеться об’єднати всі 30 (а скоріше – 32) країни НАТО навколо ідеї членства України.
Заходу сьогодні вкрай необхідна здатність Альянсу грати активну роль, формуючи міцне безпекове середовище, а не реагуючи на кризи, як це відбулося з агресію РФ проти Грузії та України.
Ключовим випробуванням цієї нової ролі на континенті стане готовність Альянсу інтегрувати як скандинавських союзників на півночі, західно-балканські країни на півдні, так і своїх союзників на сході Європи.
Настав час остаточно виправити помилку «Бухареста», коли право вето на рішення Альянсу отримала країна-агресор.
Джерело: https://censor.net/ru/blogs/3345381/yak_nato_moje_vipraviti_svoyu_buharestsku_pomilku
01.06.2022