25 років тому, в липні 1997 р., в Мадриді відбувся саміт НАТО, що визначив контури подальшого розвитку та розширення оборонного альянсу після завершення «Холодної війни». Головними темами обговорення під час саміту стали: розширення Альянсу, трансформація та відкритість у відносинах з партнерами.
На цьому ж саміті в Мадриді базова програма НАТО «Партнерство заради миру» була доповнена новим політичним органом, Радою євроатлантичного партнерства, щоб забезпечити консультаційну структуру для всіх країн-партнерів Альянсу на європейському континенті.
Це рішення відбивало прагнення вийти за рамки створеної в 1991 р. Ради північноатлантичного співробітництва та створити широкий форум з питань безпеки, який би відповідав стану відносин з країнами-партнерами, що ставали дедалі більш розгалуженими як у рамках «Партнерства заради миру», так і в контексті проведення миротворчих операцій на Балканах. До нового консультаційного органу, який більше не був зосереджений виключно на відносинах з колишніми супротивниками Альянсу увійшли такі традиційно нейтральні країни, як Австрія, Фінляндія, Швеція та Швейцарія.
Деякі країни-партнери Альянсу, в тому числі Росія та Україна, отримали додаткові двосторонні формати взаємодії за межами «Партнерства заради миру».
9 липня 1997 р. на Мадридському саміті НАТО, де було оголошено запрошення до членства Польщі, Чехії та Угорщині, Україна підписала Хартію про особливе партнерство між Україною з Альянсом. Хартія стала основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО, проте жодних амбіцій про наше можливе членство в Альянсі цей документ не відображав.
Цьому саміту передували дві визначні події для європейської безпеки.
27 травня 1997 р. між НАТО та Росією підписано Основоположний акт про співпрацю. В цьому документі Росія зобов’язалась поважати територіальну цілісність всіх європейських держав та відмовилась від застосування сили як способу вирішення суперечок, створено Комісію Росія-НАТО.
Невдовзі, 31 травня 1997 р., Україна уклала з Росією Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, в «пакеті» з яким йшла угода про пролонгацію перебування в Севастополі Чорноморського флоту РФ на 20 років. Цим договором закріплено визнання непорушності наявних кордонів та взаємні зобов’язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного.
Не без участі тодішнього українського керівництва відносини України та НАТО почали розглядати в контексті взаємодії в штучно створеному трикутнику «НАТО-Україна-Росія».
Отже, саме в 1997 р. в штучно створеному трикутнику «НАТО-Росія-Україна» закладено неприродні протиріччя та негласні «залежності», що призвели до сучасної безпекової кризи в Європі.
Дії Росії в Грузії та Україні показали, що вона готова використовувати військову силу в Європі для зміни кордонів. Окупація Криму Росією та військової агресії в Україні в 2014 р. ознаменували новий період відносин між європейськими безпековими організаціями. Повномасштабний напад Росії на Україну в лютому 2022 р. призвів до одностороннього «демонтажу» Росією всієї архітектури європейської безпеки, ключовим елементом якої були угоди та рішення, ухвалені чверть століття тому.
Ціною першої повномасштабної війни в Європі з часів завершення Другої світової, прийшло розуміння хибності виокремлення «сірих» та «позаблокових» зон російських інтересів у Східній Європі. Цей пояс «пост-радянських» країн перетворено або в «держави-інваліди», частина територій яких окупована, або в держави з обмеженим суверенітетом на користь впливу Кремля.
Для євроатлантичної спільноти настали часи глобальних викликів в єдності союзників, розширення в кризових умовах та розбудови системи стримування гібридної агресії Росії від Арктики до Балкан.
Розширення на тлі війни в Україні
Російсько-українська війна та нова інтервенція Росії на українську територію знову надала нового поштовху процесу розширення НАТО.
За період свого розвитку, НАТО постійно коригує свою стратегію розширення. Розширення під час холодної війни відбувалося в основному із стратегічних причин. Саме поняття «критерії вступу до НАТО» відсутні в установчих документах, крім застереження у Вашингтонському договорі, що це мають бути країни, які розташовані у Північній півкулі. Члени Альянсу приймають політичне рішення щодо запрошення нових держав до вступу на основі консенсусу, керуючись судженням про те, чи може конкретна країна зробити свій внесок в безпеку Північноатлантичного регіону.
Після «холодної війни» відбулися жваві дебати про розширення НАТО. Саме в цьому контексті Альянс провів Дослідження щодо розширення НАТО у 1995 році.
Згідно з дослідженням, країни, які прагнуть вступити в НАТО, повинні мати можливість продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, серед яких: функціонуюча демократична політична система, справедливе ставлення до меншин, здатність і бажання зробити військовий внесок в операції НАТО. Згідно цього документу, держави, які «втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу».
Слід визнати, що вказані умови відіграли стимулюючу роль у врегулюванні спорів для балканських країн, що претендували на вступ до Альянсу близько чверті століття тому.
Як зазначалось вище, на Мадридському саміті НАТО в 1997 р. три центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина) було запрошено до членства, яке набуло чинності в 1999 р. на тлі помірної протидії Росії та дебатів в самій організації.
Суспільна думка країн Альянсу в питані розширення НАТО була неоднозначною. Ситуація навколо розширення не була безпроблемною і в самих США, де тодішній президент Клінтон був змушений долати інерцію проти руху Альянсу на схід. Згідно з даними опитувань 1997 р., 43% американських респондентів висловилися за розширення НАТО на Схід, але приблизно стільки ж (39%) виступали проти.
Члени організації побоювалися, щоб нові кандидати не принесли з собою до НАТО регіональні конфлікти, які несподівано могли б стати проблемами усього Альянсу. Свідченням цієї дискусії була Словаччина, яка на початку 1996 р. вважалась одним з найбільш ймовірних кандидатів на вступ, а вже наприкінці року її шанси, через уповільнення темпів демократичних реформ, погіршились. Кандидатури Словенії, Румунії та Болгарії також викликали неоднозначне сприйняття членами НАТО і були, зрештою, відкладені до наступних «хвиль розширення».
На Вашингтонському саміті НАТО 1999 р. новий підхід Альянсу до розширення було оформлено із введенням інструменту Плану дій щодо членства (ПДЧ), що складається з блоків політико-економічних, безпекових та правових заходів. Отже, починаючи з 2004 р. всі одинадцять нових держав-кандидатів проходили шлях до Альянсу саме через ПДЧ.
В 2004 р. НАТО безпрецедентно розширилось за рахунок одразу 7 країн, охопивши також балтійські країни (Естонія, Латвія, Литва), які Росія розглядала в якості власної «зони впливу».
Дискусія навколо можливого вступу України до НАТО загострилася, коли Росія попросила Альянс про відмову від прийняття України та Грузії до НАТО. Як відомо, за підсумками Бухарестського саміту НАТО 2008 р., під тиском В.Путіна, якого підтримали тогочасні лідери Німеччини і Франції, Альянс відхилив заявку Києва та Тбілісі на отримання ПДЧ. З іншого боку, НАТО наголосило, що остаточні рішення щодо вступу необхідно залишити за самими Україною і Грузією, пославшись в підсумковому рішенні Бухарестського саміту на політику «відкритих дверей», щоправда лишивши без відповіді питання моменту отримання ПДЧ як єдиного дієвого інструменту здобуття членства в організації. Мабуть, вперше країна, що не була членом НАТО, змогла де факто отримати право вето на розширення Альянсу. Внутрішня логіка процесів прийняття рішень і мотивація країн-кандидатів була порушена.
Розплата за це «половинчасте» рішення прийшла у тому ж 2008-му та 2014-му роках, коли Росія грубим чином порушила суверенітет Грузії та України, окупувавши їх територію.
З 2008 р. Альянс пройшов ще 3 хвилі розширення, прийнявши в якості членів 4 західно-балканські держави, що успішно пройшли етап ПДЧ до свого вступу.
Від початку повномасштабної російсько-української війни в лютому цього року, одразу дві географічно наближені до Росії скандинавські країни (Швеція та Фінляндія) прийняли рішення відмовитись від свого військового нейтралітету і стати повноправними членами НАТО. Дискусії між країнами Альянсу щодо приєднання Швеції та Фінляндії за останні місяці набули надзвичайної інтенсивності.
Історично пов’язані між собою, після майже синхронного прийняття внутрішньо-національних рішень, 18 травня Гельсінкі і Стокгольм одночасно подали заявки на вступ до НАТО.
З огляду на сьогоднішню динаміку консультацій та безпекові реалії в Європі, Північноатлантичний Альянс і країни-кандидати налаштовані на завершення всієї процедури вступу двох скандинавських держав до кінця поточного року.
Ризикну припустити, що НАТО схвалить заявки Швеції та Фінляндії на вступ саме під час червневого саміту в Мадриді, але, для набуття чинності, це рішення має бути ратифіковане парламентами всіх 30 держав-членів.
Нова фаза російської агресії проти України стала як каталізатором, так і «вікном можливостей» для двох військово нейтральних країн отримати повноцінні гарантії колективної безпеки, маючи своє розташування у безпосередній близькості до Росії. Це фактор, що грає на прискорення інтеграції двох країн-кандидатів до Альянсу.
Другим фактором, що сприяє швидкій інтеграції високорозвинених Швеції та Фінляндії до НАТО є високій рівень сумісності збройних сил цих держав із процедурами та формуваннями країн Альянсу. Цього вдалося досягти не в останню чергу завдяки приєднанню цих країн до програми Партнерства розширених можливостей Альянсу. Обидві скандинавські країни за останнє десятиріччя зробили вірні акценти у розвитку власних збройних сил та озброєнь відповідно до стандартів країн НАТО, що, за допомоги регулярного залучення до військових навчань, наблизило їх впритул до набуття членства в оборонному союзі 30 країн.
Третім негласним фактором, що дозволяє прискорити питання вступу Швеції та Фінляндії до НАТО, є те що вони вже є членами ЄС з 1995 р. Отже, питання безпеки цих двох північноєвропейських країн не стоїть осторонь для, щонайменше 21 країни-члена НАТО, що, одночасно, є членами ЄС.
Але в цьогорічному розширенні НАТО існують і гальмуючи чинники.
Як і передбачалося на старті скандинавського «раллі» до НАТО, найбільш вагомими стануть саме політичні стоп-фактори інтеграції Швеції та Фінляндії, що спричинені низкою процесів в тридцяти країнах самого оборонного союзу. Цими протиріччями, за умови, їх «некерованого» протікання перед Мадридським самітом Альянсу, намагатиметься скористатися Москва щоб ускладнити формування консенсусу в рядах союзників. В цьому сенсі я би рекомендував придивитися до позицій трьох країн НАТО: Туреччини, Угорщини та Хорватії, і саме в такій послідовності.
Туреччина намагається скористатися сьогоднішньою ситуацією для вирішення питання зняття санкцій та обмежень у військово-технічному співробітництві з США та європейськими країнами. На сьогодні, в якості формального приводу для турецького вето обрано питання надання Фінляндією та Швецією «політичного притулку активістам курдської робочої партії», що, згодом, можна буде розміняти на цікаві Анкарі домовленості в межах американо-турецького діалогу. Не слід забувати, також, що в наступному році в Туреччині пройдуть президентські та парламентські вибори, що вимагає від Реджепа Ердогана полювати за додатковими «політичними балами».
Угорщина є потенційним інструментом гальмування процесу якщо не прийняття рішення щодо скандинавських заявок на самому саміті, то процедури ратифікації протоколу про вступ двох нових країн до НАТО. Тут природа можливої позиції Будапешта також достатньо далека від безпекових питань. Чинний голова уряду Віктор Орбан навряд чи не скористається приводом вжити «натівській важіль» для впливу на позицію Швеції та Фінляндії або європейських структур загалом відносно застосування фінансових санкцій ЄС за порушення Угорщиною верховенства права або послаблення тиску на його країну з приводу відмови від російських енергоносіїв.
Що стосується Хорватії, то зовнішньополітична позиція відносно розширення НАТО за рахунок Швеції та Фінляндії, стала заручником внутрішньополітичного протистояння між президентом Зораном Милановичем та головою уряду цієї балканської країни Андреєм Пленковичем. Президент Хорватії днями пообіцяв ветувати питання розширення НАТО в Мадриді і виступив із популістською заявою, що перш ніж парламент Хорватії ратифікує членство двох північних країн в НАТО, слід «домогтися зміни виборчого законодавства Боснії та Герцеговини, щоб боснійським хорватам було легше обирати своїх представників». З високою долею ймовірності ця позиція хорватського верховного головнокомандувача буде скорегована до початку червневого саміту в Мадриді за рахунок залучення до пошуку компромісу між хорватськими очільниками такої важливої країни-партнера для Загреба в ЄС та НАТО, як , наприклад, Німеччини.
Серед характерних ознак скандинавського розширення Альянсу цього року, що варто взяти «на озброєння в переговорній позиції Україні, є той факт що розгляд заявок про вступ Швеції та Фінляндії відбувається без проходження етапу ПДЧ (Плану дій щодо членства).
Зіткнувшись із найбільшим безпековим викликом з часів завершення Холодної війни, Альянс, починає виходити з стану анабіозу і більш оперативно реагує на загрози.
Ризикну спрогнозувати, що цьогорічний «скандинавський прецедент» є ключовим етапом на шляху до зміни в підходах і політиці розширення НАТО, а не разовою «акцією» по залученню до кола союзників двох давніх партнерів Альянсу, що значно посилили двосторонню безпекову взаємодію починаючи з 2014 р.
Як показала практика, існуюча процедура вступу в НАТО нових членів через надання ПДЧ є складною, інертною та чутливою до зовнішнього тиску третіх країн. Підходи та внутрішні рішення Альянсу щодо свого розширення за нинішніх безпекових загроз в Європі значно застарілі і потребують актуалізації.
Є всі сподівання очікувати трансформації цих підходів Альянсу після саміту в Мадриді цього року. В нових геополітичних реаліях, як країни-кандидати (Боснія і Герцеговина, Україна, Грузія), так і Альянс мають враховувати сучасні реалії гібридних загроз і, власне, усвідомити, що багаторічне знаходження в пулі країн-кандидатів радше наражає кандидата на ризик зовнішнього тиску, ніж наближає до гарантій безпеки. Така небезпека на безпосередніх кордонах Альянсу, зрештою, призводить до проекції загроз на територію самого НАТО, незалежно від факту безпосередньої участі її збройних сил у війні.
«Парасолька безпеки» для кандидатів
За географічною, економічною та військовою складовою членство Швеції та Фінляндії в НАТО це посилення потенціалу Альянсу.
Так, за рахунок острову Готланд на Балтиці та фінського узбережжя, Альянс отримує практично повний контроль над Балтійським морем та покращує питання забезпечення оборони своїх балтійських держав-членів (Польща, Литва, Латвія, Естонія), що безпосередньо межують з Росією.
Крім того, із приєднанням Швеції та Фінляндії посилюються можливості Альянсу для проведення спостереження в Арктиці, що, здебільшого реалізовується зараз за рахунок зусиль Норвегії та флотів держав-союзників.
Як не дивно, військові резерви НАТО значно зростуть завдяки Фінляндії та Швеції. Після приєднання до НАТО Фінляндії та Швеції, їх буде вдвічі більше – за рахунок величезного військового резерву країн-новачків (що характерно для нейтральних країн).
Як відомо, перед тим як розпочати повномасштабне вторгнення в Україну, в грудні минулого року, Кремль зажадав від Альянсу припинити розширення на Схід та «відвести свої війська від кордонів Росії».
Генсек НАТО Єнс Столтенберг в квітні сказав, що будь-які затримки з членством Фінляндії (на той момент Швеція дещо відставала з внутрішніми дебатами) викликають серйозні питання. Він також припустив, що будь-які рішення Гельсінкі щодо приєднання до НАТО можуть спровокувати відповідь Росії.
Щоб зменшити цей ризик, Столтенберг на квітневому саміті міністрів закордонних справ Альянсу сказав, що країни-члени НАТО можуть бути готові надати гарантію безпеки для двох нейтральних країн з моменту оголошення про можливу заявку на членство до моменту фактичного приєднання країн до Альянсу.
Як показав хід подій в травні, це були не порожні запевнення. Сполучені Штати, Німеччина, Нідерланди, Данія, Норвегія, Ісландія підтвердили готовність підтримувати гарантії безпеки для Фінляндії й Швеції від загроз з боку Росії до моменту, поки вони не набудуть офіційного членства в Північноатлантичному альянсі.
11 травня Велика Британія навіть уклала письмові угоди зі Швецією та Фінляндією про взаємні гарантії безпеки у разі нападу. Ці домовленості з «ядерною» державною-членом Альянсу мають особливе стабілізуюче значення саме зараз, коли ці дві скандинавські країни розпочали вступ до НАТО.
На початку травня НАТО також оголосила, що поки заявки Швеції та Фінляндії на вступ до Альянсу розглядатимуться, організація збільшить свою присутність та кількість спільних навчань в регіоні Балтійського моря.
До факторів, що призведуть до вимушеного перегляду підходів Альянсу до оборони на Сході, слід віднести зростання спільного кордону НАТО з РФ – після включення до Альянсу Швеції та Фінляндії він розшириться майже втричі, з нинішніх 700 км. до більше ніж 1900 км. Це станеться за рахунок спільного російсько-фінського кордону, що потребуватиме посилення військової інфраструктури Фінляндії але не обов’язково за рахунок збільшення передньої присутності спільних сил НАТО.
Кремль, реагуючи на зміну позиції ще донедавна нейтральних країн, заявив що йому доведеться «збалансувати ситуацію», якщо Швеція та Фінляндія приєднаються до НАТО.
Як показав останній саміт ОДКБ в травні, наразі Кремль, задіявши більшу частину власних збройних сил у війні проти України, не може собі дозволити війну на кілька «фронтів», тому військово-політична реакція на рішення Швеції і Фінляндії відмовитись від свого нейтрального статусу скоріше обмежиться демонстративними діями з переміщення кількох оперативних військових формувань в межах Західного воєнного округу РФ з акцентом на Ленінградську і Калінінградську області та територію підконтрольної Білорусі.
Як небезпідставно попереджає розвідка західних країн, протягом періоду розгляду і ратифікації заявок Швеції і Фінляндії, є підвищений ризик військових провокацій та інцидентів які, втім, навряд чи призведуть до повноцінного військового протистояння в Балтійському регіоні. Слід очікувати посилення військової присутності НАТО на Балтиці в найближчі місяці та проведення сумісних військових навчань.
Інструментарій економічних важелів Росії на дві скандинавські країни значно обмежений і, крім зупинення постачання газу до Фінляндії (що не перевищує 6 % в енергетичному балансі країни) навряд чи зможе справити ефект.
Отже, напередодні саміту в Мадриді, Північноатлантичний Альянс вперше готовий офіційно надати гарантії безпеки країні-кандидату на «транзитний» період від подачі заявки про вступ до завершення його ратифікації.
Військова допомога Україні та безпека Чорного моря
З суто практичної точки зору на першому плані для України в Мадриді може стати ефективна військова допомога Альянсу та лобіювання ініціативи щодо посилення безпеки судноплавства у північно-західній частині Чорного моря.
Що стосується військової допомоги, то напередодні Мадридського саміту НАТО з’явився формат «Рамштайн», що забезпечує її оперативну координацію між державами союзниками та Україною.
Нагадаю, що перша зустріч в подібному форматі відбулась 26 квітня за ініціативи США на авіабазі Рамштайн у Німеччині. На цій зустрічі близько 40 країн, як з НАТО, так і поза Альянсу, взяли на себе конкретні зобов’язання щодо військової допомоги Україні.
Ця і наступна зустріч, що відбулась 23 травня, засвідчили суттєвий злам у сприйнятті війни та готовності допомагати українській армії серед західних партнерів України.
Фінансові та організаційні зусилля США (прийняття законопроєкту про ленд-ліз та виділення коштів) за допомоги формату «Рамштайн» спираються на логістику європейських союзників Вашингтону, що географічно наближені до України і, за рахунок власних оборонних запасів, можуть вже сьогодні надати необхідне озброєння, паливо та спорядження українському війську.
В той же час, Україна досі не задовольнила свої потреби в сучасних засобах протиракетної оборони, бойовій авіації та далекобійній реактивній артилерії.
Інституційно НАТО має стати мозковим центром військової допомоги Україні, підштовхуючи країни ЄС до прийняття європейського «ленд-лізу» та більш солідарної оборонної кооперації з метою постачання озброєння Україні. Саміт в Мадриді має зафіксувати надважливе політичне зобов’язання Альянсу – «допомагати Україні стільки і так довго, скільки буде потрібно для відновлення територіальної цілісності України».
Але, якщо питання з військовою допомогою країн НАТО Україні вже зрушило з місця, то повністю відкритим залишається питання морської блокади українських портів та ризику світової продовольчої кризи, що спричинена неможливістю виконання нами експортних поставок.
Враховуючи досвід складних дискусій про «закриття неба» над Україною, перед Мадридським самітом Україна має просувати ініціативу створення коридору безпеки судноплавства у північно-західній частині Чорного моря, що простягається від Босфору до Одеського узбережжя.
Ця ініціатива може бути реалізована союзниками по НАТО шляхом відправки військових кораблів до чорноморських портів України з метою розмінування проходів, замінованих Росією на початку війни, для забезпечення захисного супроводу суден, які експортують українське зерно.
Щоправда, будь які зусилля країн НАТО щодо створення коридору до українських портів обмежені дією конвенції Монтре про доступ до проток з Чорного в Середземне море, що вимагає активного залучення сил саме чорноморських держав Альянсу (Туреччина, Румунія, Болгарія).
Україна має запропонувати цим державам (Болгарії, Румунії, Туреччини) організувати спільну військово-морську операцію з розмінування Чорного моря силами ВМС країн. Паралельно слід запропонувати НАТО спрямувати з тією ж метою до Чорного моря додаткову середземноморську зведену протимінну групу Альянсу.
Для забезпечення роботи такої групи з розмінування НАТО має сформувати посилений морський та повітряний супровід, що матиме на меті не лише розмінування північно-західної акваторії Чорного моря, але й створення безпечних умов для регулярного руху з портів України в напрямку Босфору і в зворотному порядку десятків торговельних суден, що опинилися в портах України після нападу РФ на Україну.
Триваюча блокада українських портів це проблема не лише України. Маємо використовувати аргументи перед країнами Альянсу, що морська блокада України загрожує дефіцитом продовольства та політичними заворушенням у країнах Африки та Близького Сходу. Ці регіони є наближеними до зони відповідальності НАТО та є чутливими для середземноморських держав Альянсу (насамперед, Франції, Іспанії, Італії, Туреччини та Греції).
«НАТО-2030» і Україна
Діюча Стратегічна Концепція НАТО ухвалена на Лісабонському саміті НАТО у «докризовому» 2010 р. Саме цей документ керував НАТО та союзниками протягом останнього десятиліття.
На саміті Альянсу в Мадриді буде ухвалена нова Стратегічна Концепція НАТО (НАТО‒2030), яка має відповідати сучасній геополітичній ситуації, зважаючи на актуальні виклики й загрози.
Загалом процес розробки нової Стратегічної концепції Альянсу нагадував балансування між консолідацією поглядів 30 країн та бажанням втілити необхідні зміни.
З 2010 року середовище безпеки НАТО суттєво змінилося. Зокрема, Стратегічна концепція 2010 р. рекомендувала розвивати стратегічне партнерство з Росією, мало згадувала тероризм і взагалі не згадувала Китай.
Нова Стратегічна концепція НАТО буде базуватись на низці дослідних робіт періоду 2018-2020 рр. із кореляцію на глобальні безпекові виклики, що загострилися у 2021-22 рр. (зокрема, вихід військ західної коаліції з Афганістану та повномасштабна війна РФ проти України).
Стратегічна концепція «НАТО-2030» року базуватиметься на трьох найважливіших завданнях: колективна оборона, антикризове управління та спільна безпека. Їх дотримання є гарантією довгострокового безпекового середовища.
Вочевидь, до цих глобальних завдань додається ще економізація безпеки та підвищення стійкості країн-членів, розроблення загальних цілей НАТО щодо протидії гібридним загрозам.
В частині «економізації безпеки», можна згадати необхідність єдиного підходу до Росії: будь-яка фрагментація між союзниками щодо санкцій буде використана Москвою для розколу Альянсу. Союзники повинні скоординувати більш жорсткий підхід до санкцій щодо Москви, який будується на основі нещодавніх санкцій адміністрації Байдена проти Росії. Ефективна координація НАТО з ЄС матиме вирішальне значення в цих зусиллях. Союзники мають шукати можливості посилити санкції проти російських структур, які причетні до агресії в України саме завдяки механізмам співпраці з ЄС.
Очікується, що в новій Стратегічній концепції НАТО офіційно позначатиме поведінку Росії як «безпосередню загрозу». В діючий Стратегічній концепції, що затверджена 2010 р., НАТО дотримувалось положення, що Росія є стратегічним партнером. З цієї причини Альянс до 2014 р. не мав масштабного базування сил на своєму східному фланзі.
Наразі, у відносинах із РФ Альянсу рекомендується дотримуватися подвійного підходу: діалог та стримування. Так, на саміті в 2021 р. в Брюсселі, союзники узгодили консолідований «подвійний підхід» щодо Росії, що поєднує стримування агресивних дій РФ і відкритість до діалогу з нею. НАТО підтверджує можливість повернення до партнерського рівня відносин з Росією лише за умови дотримання нею міжнародного права та своїх міжнародних зобов’язань.
Водночас, рік тому, держави ‒ члени Альянсу заявляли про небажання подальшої конфронтації з РФ і про відповідність їхніх дій нормам міжнародного права та зобов’язанням включно із Засадничим актом про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між РФ і НАТО.
На сьогоднішній день постало питання про денонсацію цієї міжнародної угоди у зв’язку із грубим порушенням Акту з боку Росії.
НАТО усвідомлює різке зростання викликів і загроз з боку Росії для країн Балтії й Північної Європи та для Чорноморського регіону. У довгостроковій перспективі РФ прагне отримати монопольний контроль не лише над Азовським, а й Чорним морем, що вимагає впровадження активних заходів стримування з боку Альянсу.
Одним із нових завдань Альянсу буде визначено «гарантії технічного домінування країн НАТО над Китаєм та захист держав Альянсу від встановлення Китаєм економічного контролю над стратегічними секторами економік держав-членів».
В світлі Пекінської декларації про співпрацю між РФ та Китаєм від 7 лютого 2022 р., актуальним у новій Стратегічній концепції стає поглиблення відносин НАТО з провідними державами-партнерами в Тихому океані (насамперед, Японією і Австралією), що розширить зону інтересів Альянсу поза Євроатлантичний регіон.
Політика розширення Альянсу наразі залишається одним із найбільш суперечливих питань в новій Стратегічній концепції. Для України важливо відобразити в Стратегічній концепції НАТО наші євроатлантичні амбіції не просто із декларацією про дух «рішення Бухарестського саміту» або банального перенесення у концепцію формулювання минулорічного Брюссельського саміту «що Україна стане членом Альянсу з ПДЧ як невід’ємною частиною процесу».
Для підготовки необхідних передумов для післявоєнного шляху України до НАТО вже зараз у Стратегічній концепції та інших внутрішніх документах Альянсу важливо запровадити нове положення, яка визначатиме які саме території країни-члена потрапляють під дію 5 статті про колективну оборону. Такий підхід до розширення дасть більше маневру щодо інтеграції країн Східної Європи з окупованими територіями і позбавить Росію подальшої мотивації до створення «держав-інвалідів», щоб завадити їх вступу до НАТО та ЄС.
Висновки
Слід визнати що напад Росії на Україну в лютому зміцнив як сам Північноатлантичний альянс, так і інтеграційні наміри його потенційних членів, що, загалом, відіб’ється на історичному змісті повістки Мадридського саміту.
Безпрецедентна консолідація позицій держав‒членів НАТО, розпочата за ініціативи США та Великої Британії, посилює позиції Альянсу щодо стримування агресивних дій РФ.
Масштаб і кількість одночасних безпекових викликів формують потребу у реформуванні НАТО. Принцип ухвалення рішень консенсусом за сучасних умов часто обмежує ефективність реакції Альянсу та робить його вразливим.
Подолання згаданих викликів пов’язано зі спроможністю Альянсу знайти шляхи вирішення внутрішніх проблем і протистояти зовнішнім загрозам, зокрема завдяки зближенню позицій США та європейських союзників.
НАТО в ході підготовки до саміту в Мадриді має переоцінити формати партнерств, які можуть бути більше не актуальними. Одним із таких рудиментів часу є Рада євроатлантичного партнерства, яка вже давно не діє і навряд чи буде виконувати свою роль у майбутньому.
Вторгнення Росії в Грузію та Україну вказують на бажання Москви підірвати архітектуру безпеки в Європі після холодної війни. Однак ці вторгнення були лише прелюдією до посилених і послідовних зусиль Росії підірвати дієздатність НАТО і існуючий міжнародний порядок.
Таким чином, стримування Росії продовжує залишатися найважливішим пріоритетом для НАТО напередодні чергового саміту.
Аналізуючи ймовірне розширення Альянсу за рахунок Швеції та Фінляндії, старт чому буде дано в Мадриді, варто визнати що ці країни є традиційними союзниками України. Крім того, посилення північного флангу НАТО у Скандинавії надасть нового поштовху формуванню Балто-Чорноморського регіону безпеки, невід’ємним елементом якого є Україна.
Альянсу необхідно зміцнити партнерство з Україною і надати гарантії членства після завершення активної фази війни з РФ. Аргумент простий – сьогодні наша країна де-факто виконує роль форпосту безпеки на східному кордоні НАТО, несучи на собі той тягар агресії, який інакше буде спрямований на країни-члени Альянсу.
Настав час остаточно позбутися хибного «трикутника» НАТО-Росія-Україна і виправити «помилку Бухареста», коли право вето на рішення щодо розширення Альянсу отримала третя країна.
Сподіваємось, це відбудеться наступного місяця в столиці Іспанії.
31.05.2022