Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію, а президент вже підписав відповідний закон. У понеділок, 20 червня, народні депутати України загальною кількістю 259 голосів врешті-решт ратифікували багатостраждальний документ, що з 2011 р. не знаходив підтримки українських парламентарів.
Чому Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству називають Стамбульською? Хто з європейських країн не ратифікував цю конвенцію? В чому необхідність ратифікації цього документу для України?
Стамбульська конвенція без Туреччини
З 1990-х років Рада Європи, членом якої з 1995 р. є і Україна, посилила свою діяльність з протидії всім видам насильства стосовно жінок.
Провівши багаторічний аналіз та вивчивши отримані відомості, Комітет міністрів Ради Європи в 2008 р. створив Спеціальний комітет з питань запобігання та боротьби з насильством стосовно жінок та домашнім насильством, доручивши йому підготувати універсальний документ у сфері насильства над жінками та домашнього насильства, приділяючи особливу увагу заходам з захисту та підтримки жертв.
Нову Конвенцію цей комітет розробив протягом дев’яти раундів переговорів, у яких брали участь, серед інших, і представники України. Конвенція була відкрита для підписання країнами на зустрічі міністрів країн Ради Європи у Стамбулі 11 травня 2011 р., завдяки чому, власне, і отримала свою неформальну назву.
Отже, повна назва Стамбульської конвенції – Конвенція Ради Європи про запобігання насильства щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.
На сьогоднішній день цю конвенцію ратифікували 36 країн (включно з Україною).
Слід зазначити, що від самого початку цей документ набув резонансну репутацію. Це пов’язано із консервативним тлумаченням низки положень конвенції релігійними організаціями і нашаруванням на основну (правозахисну) ціль цього документу питання гендерного рівноправ’я.
В той же час, Стамбульську конвенцію ратифікували і країни з сильним впливом релігії: мусульманська Боснія і Герцеговина, православні Сербія, Греція, та Грузія, католицькі Іспанія, Італія, Польща і Ірландія.
Що цікаво, серед цих країн немає деяких членів ЄС, зокрема Литви, Латвії, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії. Конвенцію не ратифікувала також і Велика Британія.
Стамбульську конвенцію не підписала також Росія. В цій державі наразі немає спеціального законодавства про боротьбу з насильством, а з 2019 р. будь-які дії, пов’язані з домашнім насильством, взагалі декриміналізовано.
Як зазначалось вище, конвенцію в 2011 р. підписали в турецькому Стамбулі. Туреччина, природньо, була серед країн-підписантів та, через рік, ратифікувала цей документ. Із плином часу, Анкара відмовилась від намірів виконувати прописані пункти.
Позиція президента Ердогана полягала в тому, що цей документ «нормалізує гомосексуалізм», а це за його словами не сумісно із сімейними цінностями Туреччини. Отже, Туреччина повідомила про вихід із Стамбульської конвенції в березні 2021 р.
Коли президент Ердоган оголосив про вихід Туреччини з Стамбульської конвенції, турецьке світське суспільство сприйняло це неоднозначно. Тисячі жінок вийшли на вулиці турецьких міст, щоб висловити свою незгоду з рішенням уряду. Від певних лідерів лунала думка, що відмова Туреччини від виконання конвенції призведе до маргіналізації жінок як громадян «другого сорту».
Що характерно, використання риторики щодо несумісності положень Конвенції із сімейними цінностями можна побачити і у випадку польського уряду, який у 2020 р. також розглядав можливість відмови від виконання Стамбульської конвенції.
Міністерство юстиції Польщі навіть надіслало листа кільком країнам регіону з пропозиціями щодо створення нового правозахисного міжнародного документу. Проте, далі цього справа у Варшаві не пішла.
Далеко не всі європейські країни, крім Туреччини, спромоглися впровадити Стамбульську конвенцію у власне законодавство. Так, і Угорщина і Словаччина, попри те що стали країнами-підписантами документу, його досі не ратифікували. В аналогічному стані знаходяться Чехія і Велика Британія.
Як не дивно, у Великій Британії психологічне насильство не вважається злочином. Також не передбачено надання допомоги жертвам насильства, які мають статус біженця. Проте Лондон рухається шляхом адаптації власного законодавства, оскільки нещодавно було прийнято Акт про домашнє насильство, який відповідає деяким критеріям Стамбульської конвенції.
Чехія, в свою чергу, була однією з останніх країн, яка вирішила підписати Стамбульську конвенцію, і зробила це 2016 р.
Ратифікація конвенції була запланована на 2018 р., але досі цього так і не відбулося. Головною опозицією ратифікації документа в Чехії виступає церква. Священик Петр Пітха заявив, що його ратифікація призведе до розпаду сімей, тому досить вдало використовувався той самий популістський аргумент, що й у випадку з Туреччиною.
Що стосується загальноєвропейського підходу, то станом на червень цього року Стамбульську конвенцію підписали всі 27 країн-членів ЄС і ратифікували 21 (Австрія, Бельгія, Хорватія, Кіпр, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словенія, Іспанія та Швеція). Болгарія, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва та Словаччина, як зазначалось вище, не ратифікували конвенцію.
ЄС на рівні об’єднання держав підписав конвенцію в червні 2017 р., проте досі її не ратифікував через відсутність одностайності.
У своїй проміжній резолюції 2017 р. Європарламент попросив Європейську Комісію розпочати негайний діалог з державами-членами для вирішення застережень і занепокоєнь, включаючи неправильне розуміння поняття «гендер», яке використовується в Конвенції. У своїй резолюції від 28 листопада 2019 р. Європейський Парламент закликав держави-підписанти ратифікувати Стамбульську конвенцію.
Попри стійку опозицію ратифікації Стамбульської конвенції в деяких країнах ЄС, 21 січня 2021 р. Європарламент привітав намір Єврокомісії здійснювати заходи для досягнення цілей цього документу навіть, якщо деякі країни-члени продовжуватимуть блокувати її ратифікацію.
Пропаганда «третьої» статі чи захист від насильства?
Згідно опитувань, кожна третя жінка в ЄС зазнала фізичного або сексуального насильства, не враховуючи приховану статистику. Після коронакризи з’явилися дані про зростання рівня домашнього насильства щодо жінок.
Стамбульська конвенція є першим міжнародним юридично обов’язковим актом, потенційно відкритим для будь-якої країни в світі, що забезпечує комплексну низку заходів з запобігання та протидії насильству над жінками та домашньому насильству. Конвенція визнає насильство стосовно жінок водночас і порушенням прав людини, і видом дискримінації.
Перелік внесених до конвенції підстав для дискримінації спирається на відповідні положення Європейської конвенції з прав людини, що є базовим документом із захисту прав і свобод для членів Ради Європи. Перелік підстав для дискримінації є відкритим і охоплює стать, сексуальну орієнтацію, статеву ідентичність, вік, стан здоров’я, інвалідність, сімейний стан і статус емігранта чи біженця чи інший, що мають безпосередній стосунок до конвенції.
Конвенція надає поштовх для заповнення наявних прогалин в національному законодавстві, з якими стикаються багато жертв різних форм насильства стосовно жінок і домашнього насильства, зокрема. Серед таких найбільш поширених прогалин – брак програм відшкодування, питання щодо опіки, та, насамперед, той факт, що багато форм жорстокої поведінки не вважають злочином у численних європейських державах.
Країни, що приєдналися до Конвенції, повинні криміналізувати психологічне насильство, переслідування, фізичне та сексуальне насильство, примусовий шлюб, примусові аборти і стерилізацію.
Конвенція, зокрема, вимагає від держав встановити кримінальну відповідальність за такі форми насильства, як «переслідування» (сталкінг) – неодноразове погрожування комусь через фізичне переслідування, залучення до небажаного спілкування чи навмисне інформування когось про те, що за ними ведеться нагляд, щоб змусити їх боятися за свою безпеку. Це може бути завдання шкоди власності, дії проти сім’ї жертви, її друзів чи домашніх улюбленців або поширення завідомо достовірної інформації через інтернет.
До слова, в Італії переслідування стало кримінальним злочином з 2009 р. Воно карається позбавленням волі від шести місяців до чотирьох років. А якщо кривдник – колишній чоловік чи дружина, чи був у близьких відносинах з жертвою, санкції можуть бути підвищені до шести років позбавлення волі. Так само, якщо жертва – неповнолітня особа.
Тоді як за психологічне насильство та переслідування, по суті, має бути встановлена кримінальна відповідальність, конвенція передбачає можливість вносити застереження для забезпечення гнучкості тим країнам, чиї правові системи передбачають некримінальні санкції для цих видів поведінки. Проте, такі некримінальні санкції мають застосовуватися і мають бути достатні для покарання злочинця та утримання їх від подібної поведінки в майбутньому.
Достатньо сильний вплив на положення конвенції здійснила еволюція законодавства європейських держав щодо ушкодження жіночих статевих органів. До таких дій, згідно Стамбульської конвенції, віднесено всі операції, що навмисно змінюють чи травмують жіночі статеві органи з немедичних причин. Такі дії завдають непоправної шкоди і зазвичай проводиться без згоди жертви. В конвенції кримінальні санкції також накладаються на тих, хто допомагає правопорушникові в скоєнні ушкодження жіночих статевих органів.
Тут показовим є приклад Австрії. Там до 2001 р. заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої сторони. В результаті цього практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун дівчини давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу Австрія тепер гарантує неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів».
Стамбульська конвенція також встановлює право на відшкодування збитків, зазнаних у результаті скоєння одного з зазначених злочинів. Саме кривдник – той, хто відповідає за збитки та відшкодування, а у разі, коли в жертви є тяжкі тілесні ушкодження чи погіршення стану здоров’я, у держави з’являються субсидіарні (тобто додаткові) зобов’язання щодо відшкодування жертві.
Так, стаття 30 конвенції передбачає, що належна державна компенсація присуджуються тим, хто постраждав від тяжких тілесних ушкоджень або порушення здоров’я, настільки, наскільки шкода не покривається з інших джерел, як-от: правопорушником, страхуванням або державним медичним і соціальним забезпеченням.
Втім, цей пункт конвенції не всі держави-підписанти конвенції готові реалізувати, про що зазначається під час ратифікації.
Що ратифікація конвенції несе для України
Україна впродовж останніх одинадцяти років не могла ратифікувати Стамбульську конвенцію всередині держави, попри участь в її створенні. Всі ці роки навколо документа було чимало фейків і маніпуляцій, левова частка яких потрапляла в Україну з російського медіапростору.
Ратифікація документа гальмувалась через стереотипне розуміння поняття «гендер» та позицію Всеукраїнської ради церков, яка вважала, що Стамбульська конвенція загрожуватиме «моральним засадам і сімейним цінностям українського суспільства».
Наразі в Україні діє низка статей кримінального кодексу, проте розписані вони не настільки детально, як це передбачено у Стамбульській конвенції.
Чимало критиків конвенції в Україні вдаються до трактування статей, які визнають рівність в своїх правах чоловіків і жінок незалежно від їх статі, тобто гендеру. Саме цими пунктами і терміном «гендер» пояснюють противники конвенції свої заперечення, зазначаючи що це прокладає шлях до одностатевих шлюбів і законодавчо змушує Україну «вводити третю стать».
Натомість, сам термін «третя стать» навіть не фігурує в тексті конвенції.
Враховуючи значний суспільний резонанс і медійну маніпуляцію категорією «гендер», Україна в червні цього року ратифікувала документ із заявами, що містять ряд застережень.
Під час ратифікації Стамбульської конвенції ми, фактично, пішли шляхом своєї сусідки Польщі, що застосувала найбільшу кількість застережень стосовно застосування статей Стамбульської конвенції. Зокрема, до 2020 р. пункт 2 статті 30 Конвенції (про компенсацію жертві) Варшава застосовувала, лише коли жертвами були громадяни Польщі або інших держав–членів ЄС, і лише відповідно до власного законодавства. Також до 2020 року положення Конвенції не застосовувались, коли правопорушником був нерезидент Польщі.
До слова, Хорватія свого часу ратифікувала Конвенцію з декларацією – «без зобов’язань змінювати конституційне визначення шлюбу». Крім цих двох католицьких держав, до ратифікації із застереженнями, вдавалися Бельгія, Грузія, Вірменія, Греція, Данія і Швейцарія.
Виконання Україною положень Стамбульської конвенції, серед іншого, передбачає виплату компенсацій жертві такого насильства. Прогресивним пунктом конвенції є те, що у разі, якщо в кривдника немає можливості розрахуватися – це зробить держава за кошти бюджету. Однак Україна відмовилась від реалізації цієї статті.
Проте це не єдиний пункт документа, який в Україні не буде імплементовано.
Щодо «одностатевих шлюбів», то в ухваленому законі про ратифікацію конвенції йдеться: «Україна не змінюватиме Сімейний кодекс, інститут шлюбу та не втручатиметься в права батьків в питанні виховання їхніх дітей».
Як зазначають урядовці, наразі понад 5 млн. українців, переважно жінок і дітей, виїхали до країн ЄС.
Ратифікація Стамбульської конвенції дозволить Україні стати частиною незалежного міжнародного моніторингу та отримати підтримку для посилення системи боротьби з насильством, а також посилить юридичні механізми для переслідування іноземних громадян, що вчинили злочини, пов’язані із насильством, не лише в Україні, але й за кордоном.
В той же час, як зазначено в законі про ратифікацію, Україна заявляє, що внаслідок широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації виконання Україною зобов’язань, передбачених Конвенцією, не гарантується до повного відновлення конституційного ладу України на тимчасово окупованих територіях та в АРК.
Попри всі складнощі в комунікації і необхідність «чарівного поштовху» з боку ЄС, Україна здійснює кроки в напрямку реального забезпечення прав людини, що ще більше якісно вирізнятиме нас від зони безправ’я, насильства і несвободи, що насувається зараз на весь європейський континент зі Сходу.
26.06.2022