«Вступ України до НАТО реально підірве відносини Російської Федерації та Заходу, оскільки стане грубішим порушенням офіційного політичного зобов’язання, яке свого часу брали на себе президенти США та інших країн-членів Альянсу», – заявив міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров 30 січня цього року.
Президент Франції Еммануель Макрон, під час дискусії з президентом В.Путіним на Петербурзькому міжнародному економічному форумі 2018 р., заявив: «Я вважаю, що помилка, яка була зроблена за останні 20 років, полягала в тому, що ми в НАТО не виконали в повній мірі всі взяті на себе зобов’язання, і це викликало певні побоювання, цілком обґрунтовані. І ми не мали тієї довіри, на яку по праву розраховувала Росія».
Посилаючись на початкове рішення про розширення НАТО, видатний німецький журналіст і письменниця Габріеле Кроне-Шмальц у 2015 р. стверджувала, що відсутність «погляду на Росію як на повноцінного партнера» перешкоджала «процесам нормалізації» в цій країні.
«Нам не обов’язково було до цього доходити, і це питання могло б залишитися невеликою приміткою в історії, яка не вимагала вирішення, – каже він. – Тут більше йдеться про спосіб розширення НАТО та аргументи, що використовуються для сприяння розширенню», – зазначив Микола Соков, колишній радянський та російський дипломат, що зараз працює у Віденському центрі роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї. Соков вважає, що найбільшою проблемою є те, що розширенням НАТО можна було «керувати, щоб мінімізувати непорозуміння».
«СРСР ніколи не пропонували офіційних гарантій щодо меж розширення НАТО після 1990 року, – констатує в 2021 р. Джеймс Лоф, науковий співробітник аналітичного центру Chatham House, – Москва просто спотворює історію, щоб допомогти зберегти антизахідний консенсус вдома».
«Ми все ще обговорюємо це, оскільки прихильники розширення Альянсу вважають, що вони діяли чесно і допомогли мільйонам людей, які перебували під радянським пануванням, досягти свободи», – сказав Джим Ґолдґаєр, який працював у Раді національної безпеки при президенті Біллі Клінтоні в 1990-х роках.
Зникнення СРСР створило зовсім іншу геополітичну реальність, яка швидко виявила розбіжності між західними країнами та Росією щодо того, як управляти європейською безпекою, і, зокрема, щодо ролі НАТО. З кінця 1993 року російська дипломатія висловлювала зростаючу опозицію подальшому розширенню НАТО, але визнала, що вона не може зупинити цей процес.
«Які б обіцянки щодо розширення не обговорювались у 1990 році, твердим фактом є те, що Росія прийняла розширення з детальними умовами та в письмовій формі, коли було погоджено Засновницький акт НАТО-Росія в 1997 р.», – сказав Вольфганг Ішингер, колишній посол та заступник міністра закордонних справ ФРН.
На відміну від апеляцій до усних перемовин з радянським керівництвом, Акт НАТО-Росія, підписаний у 1997 р., зобов’язувався поважати «невід’ємне право всіх держав обирати засоби для забезпечення власної безпеки».
Засновницький акт 1997 р. мав добрі наміри, як і створення Ради НАТО-Росія у 2002 р., – зазначає Микола Соков. Він стверджує, що ці угоди «ніколи не працювали, оскільки Альянс часто вдається до дій, які впливають на російську або регіональну безпеку, не консультуючись заздалегідь із Москвою».
У 1999, 2004 відбулися найбільші в історії хвилі розширення НАТО за рахунок країн Східної та Південної Європи.
У 2007 році на славнозвісній Мюнхенській конференції з безпеки, президент Путін виступив прямо проти НАТО, фактично звинувативши Альянс у подвійній грі та загрозі Росії. «Що сталося із запевненнями наших західних партнерів після розпуску Варшавського договору? Де ці декларації сьогодні?», – запитав Путін.
Цей виступ в Мюнхені, що наразі розглядається як оголошення нової Холодної війни, змусив замислитися західних політиків та експертів, оскільки дискусія зосереджувалась майже виключно на переговорах, зроблених до розпаду Варшавського договору.
Через рік після цього, на саміті в Бухаресті в квітні 2008 р. НАТО відмовилося запропонувати Грузії та Україні план дій щодо членства до членства, запевнивши що ці дві країни приєднаються до Альянсу.
Через кілька місяців Росія вторглася в Грузію, знищивши її збройні сили та окупувавши два регіони, заблокувавши розвиток Грузії щодо інтеграції до НАТО на багато років.
У 2014 році, після того як Росія окупувала український півострів Крим і організувала військову підтримку бійцям-сепаратистам та військового підкріплення з боку своєї армії на Донбасі, НАТО де-факто припинило будь-які комунікації з Росією.
Незабаром після того, як російський парламент схвалив окупацію Криму, Путін у своїй промові заявив, що Росія була «принижена попереднім розширенням НАТО».
Отже, міф про обіцянку не розширювати НАТО через більше ніж три десятиліття після того, як припинив існувати Радянський Союз, і надалі є дуже актуальним. Схоже, що Володимир Путін, який прагне залишитися на своїй посаді до 2030-х років, не дасть йому піти в небуття.
Загалом, проблема в Росії, і в тому, як Путін хоче подати історію розширення НАТО своїм власним громадянам. Це зручний спосіб мобілізації суспільства на знайомих багатьом росіянам з дитинства наративах щодо «хижого» Заходу.
Крім того, мета сьогоднішньої російської безпекової риторики полягає в тому, щоб переконати європейських членів НАТО, що хороші відносини з Москвою коштують більше з точки зору безпеки, ніж відстоювання того, що Росія вважає «застарілими принципами європейської безпеки 1990-х років».
Тож, проєкт Нотатки Атлантиста пропонує вашій увазі другу частину перекладу аналізу документів стосовно стратегії формування сучасної європейської безпеки та розширення НАТО, що охоплює ключові переговори лідерів США та Росії протягом 90-х років. Нагадаємо, що ця робота стала можливою завдяки розсекреченню низки документів цього періоду Архівом національної безпеки США в Університеті Джорджа Вашингтона (https://nsarchive.gwu.edu).
Нова частина розсекречених документів з американських і російських архівів показує, що в 1993 році офіційні особи США сформували у президента Росії Бориса Єльцина переконання, що пограма «Партнерство заради миру» було альтернативою розширення НАТО, а не його попередником, одночасно плануючи розширення після переобрання Єльцина у 1996 році, неодноразово заявляючи росіянам, що майбутня європейська система безпеки включатиме і Росію.
Сьогоднішня публікація дещо відображає беззаперечні переваги інтеграції в НАТО для країн Центральної та Східної Європи, які були сформульовані їхніми лідерами протягом переговорів з президентом Клінтоном у січні 1994 року в Празі.
Найбільша перепона на шляху розширення НАТО в 1990-х роках – непорозуміння Бориса Єльцина і Білла Клінтона в Будапешті в грудні 1994 р. – стало результатом «горючої» внутрішньої політики як у США, так і політичних протиріч в Росії. Зі змісту опублікованих документів вбачається, що Клінтон, проводячи зовнішню політику США, прагнув досягти успіху у обох напрямках, розширюючи НАТО і, водночас, розвиваючи партнерство з Росією.
Сьогоднішній цикл документів складається з двох частин, розсекречених у 2018 та 2021 рр.
Документи, розсекречені у 2018 р. Архівом національної безпеки США, ілюструють переговори президентів Клінтона і Єльцина з питань глобальної та регіональної безпеки, розширення НАТО та нерозповсюдження ядерної зброї після завершення холодної війни (https://nsarchive.gwu.edu/briefing-book/russia-programs/2018-03-16/nato-expansion-what-yeltsin-heard)*.
У минулому році Архів національної безпеки США розсекретив додаткові документи, що стосуються цього ж періоду і які було оприлюднено завдяки судовому позову Архіву національної безпеки згідно Закону про свободу інформації проти Державного департаменту, який вимагав доступ до файлів Строуба Телботта, заступника держсекретаря США у 1994-2001 рр. Вони включають серію листування президентів «Білл-Борис» влітку та восени 1994 року, а також таємний меморандум зустрічі президентів віч-на-віч на Вашингтонському саміті у вересні 1994 року (https://nsarchive.gwu.edu/briefing-book/russia-programs/2021-11-24/nato-expansion-budapest-blow-1994).
*Нижче в дужках надається посилка на порядковий номер документу в Архіві національної безпеки США, що наведений в оригінальній публікації за посиланням.
***
Розсекречений звіт США про розмову 22 жовтня 1993 року (див. документ 8) показує, як держсекретар Уоррен Крістофер запевняв Єльцина в Москві, що «Партнерство заради миру» передбачає включення Росії разом з усіма європейськими країнами, а не створення нового списку членів НАТО лише з деяких європейських країн; а Єльцин відповідав: «Це геній!».
Пізніше Крістофер стверджував у своїх мемуарах, що Єльцин неправильно зрозумів (можливо, через алкогольне сп’яніння) справжнє повідомлення про те, що Партнерство заради миру насправді «приведе до поступового розширення НАТО».
Пізніше Крістофер задумався (згідно з його мемуарами), чи навмисно російський міністр закордонних справ Андрій Козирєв не попередив Єльцина про неминучість розширення НАТО, чи Єльцин просто відчув полегшення, що розширення НАТО не буде негайним. Або Єльцин просто мав «поганий день». Але раніше того дня Крістофер сказав самому Козирєву, згідно з розсекреченою телеграмою США (див. документ 7), що в НАТО не буде «завчасно визначених нових членів, і ми наголошуємо, що Партнерство заради миру є відкритим для всіх».
Розповідь Строуба Телботта про зустріч з Єльциним 22 жовтня більш детальна й тонкіша, ніж у Крістофера, але також створюється враження, що Єльцин чув лише те, що хотів почути, чомусь не даючи американцям пояснити, що справжнім повідомленням було «Партнерство заради миру сьогодні, розширення завтра». «Єльцин привітав нас, виглядаючи приголомшеним биком», і виголосив «довгу, ледь чітку хвалу», перш ніж перервати презентацію Крістофера про НАТО і Партнерство заради миру («Не даючи Крісу закінчити…»). Фактичні слова Крістофера до Єльцина наприкінці зустрічі полягали в тому, що США «дивитимуться на питання членства як на довгострокову перспективу».
Документи з російської сторони показують спротив розширенню НАТО по всьому політичному спектру, починаючи з зустрічі прихильників Єльцина з генеральним секретарем НАТО Манфредом Вернером влітку 1991 року (він запевнив, що негайного розширення не відбудеться), і підтримані переважною більшістю депутатів Думи від усіх політичних партій, які приєдналися до антинатовської позиції в 1996 р.
Як попереджав держсекретаря Крістофера, тимчасовий повірений у справах США в Москві Джеймс Коллінз перед його поїздкою на зустріч з Єльциним у жовтні 1993 року (див. документ 6), «Питання НАТО невралгічне для росіян. Вони очікують, що в разі швидкого прийняття будь-якого рішення можуть опинитися на неправильному боці нового поділу Європи. Як би не було нюансів, якщо НАТО прийме політику, яка передбачає розширення в Центральну та Східну Європу, не закриваючи двері для Росії, у Москві це буде повсюдно інтерпретовано як спрямоване проти Росії– або «неостримування».
Сам Єльцин розпочав широке обговорення можливого розширення НАТО своїми публічними виступами у Варшаві в серпні 1993 року, де він визнав Гельсінський Заключний акт та право країн обирати свої альянси, і «здавалося, дав 2зелене світло» розширенню НАТО» (див. документ 5, вкладка C «Розширення НАТО: погляди на схід і союзники»).
У документі США про «зелене світло» зазначається, що майже відразу ж Москва «зайнялася «уточненням» своєї позиції». У листі Єльцина до Клінтона від 15 вересня 1993 р. (див. документ 4) було висловлено «занепокоєння» з приводу обговорення «кількісної експансії» і рішучий заклик до «загальноєвропейської системи безпеки» замість НАТО.
Перший президент Росії Борис Єльцин з обережністю ставився до розширення НАТО, але згідно з розсекреченими записами, прямо не виступав проти нього.
«Ми, звичайно, розуміємо, що будь-яка можлива інтеграція східноєвропейських країн до НАТО не призведе автоматично до того, що Альянс якось обернеться проти Росії, – написав Єльцин у листі до президента США Білла Клінтона у вересні 1993 року. – Але важливо врахувати, як наша громадська думка може реагувати на цей крок».
Єльцин зауважив: «Не тільки опозиція, але й помірковані кола [в Росії], безсумнівно, сприймуть це як своєрідну неоізоляцію нашої країни в діаметральній опозиції до її природного входження в євроатлантичний простір». Президент РФ також стверджував, що «дух» договору про об’єднання Німеччини «виключає можливість розширення зони НАТО на Схід» (посилаючись на положення, що забороняють розміщення ненімецьких військ НАТО на колишній території Східної Німеччини). Цей абзац був єдиним у листі Єльцина, який висвітлив для Строуба Телботта експерт з Росії/України Стівен Пайфер.
Розсекречені записи США містять нові докази внутрішньоамериканського мислення, такі як конкретний календар для розширення на початку вересня 1993 р. від Державного департаменту (див. документ 2), що припускало остаточне прийняття України, Білорусі та Росії в НАТО в 2005 році, після країн Центральної та Східної Європи і Балтії. Але лист Єльцина від 15 вересня сприяв інтенсивним дискусіям на американській стороні, включаючи відмову Департаменту оборони від календаря Державного департаменту, що призвело до ідеї Партнерства заради миру, а не до явного розширення НАТО восени 1993 року.
Документ від 5 жовтня 1993 року (див. документ 5) підсумував дебати між «державним підходом до розширення НАТО» або підходом Офісу міністра оборони, та «партнерством заради миру із загальним зв’язком з членством», і останній був презентований Крістофером Єльцину 22 жовтня: партнерство для всіх, а не членство для обраних.
У січні 1994 року президент Клінтон сказав Єльцину в Москві, що «Партнерство заради миру» — «тепер справжня річ». По дорозі до Москви Клінтон виголосив знамениту промову «не чи, а коли» в Празі, за яку схопилися прихильники розширення НАТО в адміністрації Клінтона, щоб перемогти у внутрішніх дебатах. Розсекречені записки зустрічей Клінтона в Празі з лідерами Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини показують, що американський президент виступає за Партнерство заради миру як «колію, яка приведе до членства в НАТО» і яка «не проводить іншої лінії», що розділяє Європу за кілька сотень миль на схід» (див. документ 11).
Клінтон відверто визнав у розмові з Вацлавом Гавелом, що «серед союзників по НАТО зараз немає консенсусу щодо розширення формальних гарантій безпеки через невизначеність щодо того, які країни можуть зробити свій внесок, а також через те, що реакція в Росії може бути протилежною тому, що ми хочемо».
Президент Польщі Лех Валенса сказав Клінтону (див. документ 12): «Росія підписала багато угод, але її слова не завжди були добрими: одна рука тримала ручку, інша – гранату. Єльцин сказав полякам у Варшаві минулого літа, що Росія не заперечує проти членства Польщі в НАТО; у нього, Валенси, був папір з підписом Єльцина, щоб це підтвердити. Але Єльцин передумав. Представлені тут Вишеградські країни, продовжував Валенса, дотримали свого слова; вони мали західну культуру, Росія – ні». Президент Чехії Вацлав Гавел одразу відповів: «Ізолювати Росію не було ні можливо, ні бажано».
Клінтон намагався запевнити Єльцина, що будь-яке розширення НАТО буде повільним, без несподіванок, що слід будувати Європу, яка буде інклюзивною і в партнерстві з Росією. Під час телефонної розмови 5 липня 1994 року Клінтон сказав Єльцину: «Я хотів би, щоб ми зосередилися на програмі «Партнерство заради миру», а не на НАТО. У той же час, частина адміністрації Клінтона у Вашингтоні активізувала бюрократичний процес для більш швидкого розширення НАТО, ніж очікували або Москва, або навіть Пентагон, який був відданий Партнерству заради миру як головному засобу безпеки і інтеграції Європи, не в останню чергу тому, що вона може включати Росію та Україну.
Американці намагалися спростувати стурбованість Росії. Цитати з особистих розмов президента Клінтона з Єльциним у 1994 році, зокрема від 27 вересня 1994 року в Білому домі, показують, що Клінтон «наголошував на включенні, а не на виключенні». «Розширення НАТО не є антиросійським, воно не призначено для виключення Росії, і немає найближчого розкладу… ширша, вища мета [є] європейська безпека, єдність та інтеграція – ціль, яку я знаю, що ви поділяєте».
Але восени 1994 року росіяни дізналися, що новий помічник держсекретаря з питань Європи Річард Холбрук прискорює обговорення розширення НАТО, ініціювавши в листопаді дослідження НАТО з питань розширення про те, «як і на яких умовах» слід приймати нових членів. Єльцин протестував у листі до Клінтона від 29 листопада 1994 року (див. документ 13), в якому підкреслювалися сподівання Росії на Нараду з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) як на «повноцінну загальноєвропейську організацію» і скаржився на «повне нерозуміння причин нового пожвавлення дискусії про прискорення розширення НАТО».
1 грудня 1994 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв несподівано відмовився від участі в програмі Партнерство заради миру, а 5 грудня на Будапештському саміті НБСЄ Єльцин накинувся на НАТО перед здивованим Клінтоном: «Чому ви сієте зерна недовіри? … Європі загрожує занурення в холодний мир… Історія показує, що припускати, що долями континентів і світової спільноти загалом можна якось керувати з однієї столиці, є небезпечною ілюзією».
Висловлене Єльциним 5 грудня 1994 р. обурення наступного дня потрапило на першу сторінку газети New York Times із звинуваченням від російського президента (на очах у Клінтона та інших глав держав, які зібралися на саміт Наради з безпеки та Співпраця в Європі), що «влада США знову намагається розколоти [континент] шляхом розширення НАТО».
Розсекречені документи включають телеграми посла США в Москві Томаса Пікерінга, які пояснюють нову жорстку позицію Єльцина в Будапешті як результат багатьох факторів. Не в останню чергу Пікерінг вказавував на «сильну внутрішню опозицію по всьому [російському] політичному спектру передчасному розширенню НАТО», критику Єльцина та його міністра закордонних справ Андрія Козирєва як занадто «податливих до Заходу», а також зростаюче переконання в Москві, що внутрішня політика США – успіх республіканців на проміжних виборах до Конгресу в листопаді 1994 р., які виступають за експансію – відштовхне політику США від врахування інтересів Росії.
Згодом, Клінтон писав у своїх мемуарах: «Будапешт був незручним, рідкісний момент, коли люди з обох боків кидали м’яч в один одного». Команда Білого дому на чолі з главою апарату Леоном Панеттою намагалися перешкодити Клінтону навіть поїхати до Будапешта, обмеживши його вікно до восьми годин, що не означало часу для спілкування з Єльциним сам на сам. Клінтон вважав, що робить Єльцину велику послугу, навіть приїжджаючи на саміт, і очікував гарної преси від суттєвого скорочення ядерних арсеналів, яке стане результатом підписання Будапештського меморандуму про гарантії безпеки для України (що згодом був зухвало порушений Росією в 2014 р.). Радник з національної безпеки Тоні Лейк дав Клінтону підготовлений текст, який «обов’язково мав –сподобатись як центральноєвропейцям і ентузіастам розширення, так і зведе росіян з розуму». Автор цієї самовпевненої фрази, заступник держсекретаря Строуб Телботт, навіть не був у Будапешті, замість цього він звернув увагу на кризу на Гаїті (як він пізніше написав, ніколи більше він не пропускатиме зустрічей президента США з Єльциним).
Записка Ради національної безпеки від старшого директора Росії Ніколаса Бернса Телботту, (настільки інтимна, що Бернс доставив її кур’єром), описуючи реакцію Клінтона на Будапешт як «справді розлючену» та повідомлення «Президент не хотів використовуватися більше як опора Єльцина». У той же час, наголосив Бернс, «нам потрібно розділити наш зрозумілий гнів на тон дискусії від серйозних проблем Росії, які ми повинні сприймати серйозно». Так само телеграми Пікерінга з Москви рекомендували використати раніше заплановану на грудень поїздку віце-президента Ела Гора в Росію для зустрічей з прем’єр-міністром Віктором Черномирдіним та Єльциним, щоб вгамувати гостру дискусію та повернутися на «працездатний шлях».
Збентежені американці почали розуміти, що Росія дійшла висновку, що США «надають перевагу, якщо не відмовляються, інтеграції [Росії] розширенню НАТО» (див. документ 17). Вашингтон відправив віце-президента Ела Гора до Москви, щоб налагодити ситуацію, використовуючи заплановані засідання Комісії Гора-Чорномирдіна. Розмова Гора про його зустріч з Єльциним у лікарняній палаті останнього (див. документ 16) і російський запис зустрічі Гора зі спікером Думи Іваном Рибкіним від 14 грудня 1994 року (див. документ 14) показують, що американці підкреслили, що швидкого розширення НАТО не станеться. Був анонсований виключно поступовий, свідомий процес без несподіванок, що рухається в тандемі з «максимально можливим взаєморозумінням» між США та Росією.
Таке «полагодження мостів» включало опис Гора Єльцину паралельних шляхів НАТО і США-Росія, коли «космічні кораблі стикуються одночасно і дуже обережно», Гор, а потім і Клінтон запевнили росіян, що будь які рішення НАТО щодо нових членів не відбуватимуться перед виборами в Думу 1995 року або президентськими виборами в Росії 1996 року.
Пізніше Гор сказав прем’єр-міністру Бельгії, що «Єльцин був готовий погодитися з основною істиною про розширення НАТО». У березні 1995 року американська телеграма повідомляє: «У розмові з Єльциним у його лікарняній палаті віце-президент пояснив, що відносини НАТО-Росія були аналогічними стикування космічного човника з космічною станцією «Мир», яка мала відповідати орбітам і швидкості, щоб зібратися разом. Єльцин погодився, але зауважив, що при таких делікатних маневрах раптові рухи можуть бути небезпечними».
Президент Росії продемонстрував лише стримане погодження, коли Клінтон приїхав до Москви в травні 1995 року, щоб відзначити 50-ту річницю перемоги над Гітлером у Другій світовій війні. Меморандум США про зустріч президентів сам на сам у Кремлі (див. документ 19) містить емоційні аргументи Єльцина: «Я не бачу нічого, крім приниження для Росії, якщо ви продовжите…. Чому ти хочеш це зробити? Нам потрібна нова структура загальноєвропейської безпеки, а не стара! …. Але якщо я погоджуюся на розширення кордонів НАТО в бік Росії – це буде зрадою з мого боку російського народу».
Зі свого боку, Клінтон наполягав на тому, що відбудеться «поступове, постійне, розмірене» розширення НАТО: «Ви можете сказати, що не хочете, щоб воно прискорювалося – я сказав вам, що ми цього робити не будемо – але не попросіть нас уповільнитися, або нам просто доведеться продовжувати говорити «ні». Клінтон також переконував Єльцина: «Я не підтримаю жодних змін, які підривають безпеку Росії або перерозподіляють Європу», і закликав приєднатися до програми «Партнерство заради миру». Наприкінці зустрічі лідери двох країн погодилися, що будь-яке розширення НАТО буде відкладено до президентських виборів 1996 року (в обох країнах).
Єльцин, натомість, бачив, що Клінтон робить усе можливе, щоб забезпечити переобрання Єльцина в 1996 році, і це мало для нього найбільше значення. Лише після цього московського саміту Єльцин наказав Козирєву підписати згоду Росію на приєднання до Партнерства заради миру з НАТО.
На зустрічі Клінтона та Єльцина у червні 1995 року в Галіфаксі, Нова Шотландія (див. документ 20), Клінтон аплодував російській угоді про приєднання до Партнерства заради миру і виступав за розширення співробітництва між військовими та діалог між Росією та НАТО. Російський лідер висловив добрі слова на адресу американського президента: «Я сам і російське керівництво не сумніваюся в нашому партнерстві. Ми будуватимемо партнерство на основі нашої дружби, вашої та моєї, і ми зробимо це заради миру у всьому світі». Тоді Єльцин повторив: «Ми повинні дотримуватися нашої позиції, яка полягає в тому, що не повинно бути швидкого розширення НАТО». І далі він стверджував: «важливо, щоб ОБСЄ була основним механізмом розробки нового порядку безпеки в Європі. НАТО, звісно, теж є фактором, але НАТО має перетворитися на політичну організацію».
Розсекречені Росією документи із закритих думських слухань (див. документ 18) та внутрішні службові записки 1990-х років (див. документ 25) відображають заперечення Росії щодо того, що «розширення НАТО загрожуватиме безпеці Росії, підриває ідею інклюзивної європейської безпеки, яку обіцяли Горбачову та Єльцину, і прагне провести нову роздільну лінію в Європі».
Компіляція західних запевнень Горбачову, зібрана новим міністром закордонних справ Росії Євгенієм Примаковим, можливо, послужила каталізатором для рішучого спростування Держдепартаменту, надісланого на всі європейські посольства в лютому 1996 року (див. документ 23), після того, як тодішній посол США в Росії Коллінз повідомив, що «високопоставлений чиновник Кремля» скаржиться що розширення НАТО порушує «дух» договору про об’єднання Німеччини (в такій самій стилістиці, як стверджував Єльцин у своєму листі до Клінтона від 15 вересня 1993 року).
У телеграмі Держдепу від 23 лютого було передано записку, написану виконувачем обов’язків помічника держсекретаря США з питань Європи Джоном Корнблюмом разом із Джоном Гербстом, який тоді працював у Державному офісі з питань нових незалежних держав (ННД) і майбутнім послом в Україні, в якій російські претензії характеризуються як «неправдиві» та «безпідставні». З тих пір ця записка стала певною основою для розмов між США та Росією відносно претензій щодо розширення НАТО.
Меморандум Корнблюма-Гербста зосереджував увагу на переговорах «два плюс чотири», які розробили договір про об’єднання Німеччини, слушно зазначаючи, що договір поширюється лише на територію колишньої Східної Німеччини і не надає прецеденту щодо обмежень щодо будь-яких нових членів НАТО.
Резюме міністра закордонних справ Росії Євгенія Примакова для глави Держдуми, підготовлене на початку 1997 р., містить висновки про загрозу розширення НАТО інтересам безпеки Росії. Цей аналітичний документ був складений безпосередньо перед Мадридським самітом НАТО, на якому було оголошено запрошення до членства Польщі, Чехії та Угорщині. Документ Примакова говорить про розуміння Москвою домовленостей про закінчення холодної війни, що Німеччина об’єдналася в НАТО в 1990 році лише з умовою включення СРСР (а потім і Росії) до наступних європейських структур безпеки. Як бачимо, новий очільник МЗС Росії привніс із собою більш консервативне та реакційне ставлення до США та НАТО.
P.S. Розуміючи потенційний ризик вибірковості розсекречення та інтерпретації матеріалів, звертаємо увагу на важливості аналізу саме первинних документів з Архіву нацбезпеки США. З метою запобігання упередженим оцінкам, висновки з прочитаного кожен може і має робити самостійно. Популяризація серед української аудиторії і експертного середовища роботи з розсекреченим першоджерелом є основною метою цієї серії публікацій.
31.01.2022