Безпекова криза в Європі, штучно створена Росією в наші дні, формально обґрунтовується розширенням НАТО на схід.
Згідно із словами останнього президента СРСР М.Горбачова, питання розширення НАТО ніколи не порушувалось в дискусіях, коли він був радянським лідером. Втім, це не заважає Росії стверджувати, що НАТО і США ввели Кремль в оману з питань розширення Альянсу на теренах Центральної та Східної Європи. Не виключено, що спалах показної «антинатівської фобії» Путіна насправді приховує його експансіоністські наміри стосовно країн колишнього СРСР.
Очевидна мета сьогоднішніх дій російської влади полягає в тому, щоби кинути виклик політичному та безпековому порядку, що сформувався після холодної війни. Російське керівництво прагне переглянути Основоположний акт НАТО-Росія 1997 р., який супроводжував розширення НАТО в Центральній та Східній Європі, а також зробити ревізію Паризької хартії для Нової Європи 1990 р., що містить принципи архітектури європейської безпеки після закінчення холодної війни.
Путінська Росія поставила під сумнів право кожної держави вільно обирати, належати чи не належати до певної міжнародної організації та чи бути учасницею договорів або союзів, що визнано Паризькою хартією.
Отже, зараз, як ніколи, є додатковий привід поринути в історію питання та зробити неупереджені висновки щодо обставин розширення Північноатлантичного Альянсу після припинення існування СРСР та Організації Варшавського договору.
Проєкт Нотатки Атлантиста пропонує вашій увазі переклад аналізу документів стосовно стратегії формування європейської безпеки та розширення НАТО після завершення протистояння Заходу з Радянським союзом, що охоплює ключові переговори лідерів країн НАТО з СРСР та Росією за період з кінця 80-х до середини 90-х років. Ця робота стала можливою завдяки розсекреченню низки документів цього періоду Архівом національної безпеки США в Університеті Джорджа Вашингтона (https://nsarchive.gwu.edu).
Розпочинаємо цей цикл з документів, що фіксують переговори з останнім лідером СРСР Михайлом Горбачовим в 1989-1991 рр. Розсекречені відомості показують гарантії безпеки проти розширення НАТО радянському керівництву від Бейкера, Буша, Геншера, Коля, Міттерана, Тетчер, Херда, Мейджора та Вернера.
Славнозвісна заява державного секретаря США Джеймса Бейкера про розширення НАТО під час його зустрічі з радянським лідером Михайлом Горбачовим 9 лютого 1990 року була частиною каскаду запевнень щодо радянської безпеки, наданих західними лідерами Горбачову та іншим радянським посадовцям виключно відносно процесу об’єднання Німеччини в 1990-1991 рр. Це слідує з розсекречених документів США, Радянського союзу, Німеччини, Великої Британії та Франції, опублікованими Архівом національної безпеки США (https://nsarchive.gwu.edu/briefing-book/russia-programs/2017-12-12/nato-expansion-what-gorbachev-heard-western-leaders-early?fbclid=IwAR1woCaHnQdQZ91wEbQG8LE6gj1fgEjUNN9jCqbHj775UfTaGDzMdoxJYwU)*.
*Нижче в дужках надається посилка на порядковий номер документу в Архіві національної безпеки США, що наведений в оригінальній публікації за посиланням.
***
Документи показують, що певні лідери західних держав ставили під питання членство Центральної та Східної Європи в НАТО з початку 1990 року і до 1991 року, що обговорення долі НАТО виходило за контекст переговорів про об’єднання Німеччини в 1990 році, а подальші скарги радянських і російських посадовців на те, що їх ввели в оману щодо розширення НАТО, були засновані виключно на змісті бесід під час переговорів найвищого рівня.
Ці матеріали підтверджують застереження колишнього директора ЦРУ Роберта Гейтса щодо «продовження розширення НАТО на схід [у 1990-х роках], коли Горбачов та інші вважали, що цього не станеться». Ключова фраза, підкріплена документами: «доводиться вірити».
Президент Джордж Х.В. Буш запевнив Горбачова під час саміту на Мальті в грудні 1989 року, що США не скористаються революціями у Східній Європі, щоб зашкодити радянським інтересам. Але ні Буш, ні Горбачов у той момент (або, якщо на те пішло, канцлер Західної Німеччини Гельмут Коль) не очікували такого швидкого розпаду Східної Німеччини чи швидкості об’єднання Німеччини.
Перші конкретні запевнення західних лідерів щодо НАТО почалися 31 січня 1990 року, коли міністр закордонних справ Західної Німеччини Ганс-Дітріх Геншер розпочав торги великою публічною промовою у Тутцінгу (Баварія) щодо об’єднання Німеччини. Посольство США в Бонні (див. документ 1) повідомило Вашингтону, що Геншер чітко дав зрозуміти, «що зміни у Східній Європі та процес об’єднання Німеччини не повинні призводити до шкоди інтересам радянської безпеки. Тому НАТО має виключити «розширення» своєї території на схід, тобто переміщення її ближче до радянських кордонів». У Боннській телеграмі також відзначалася пропозиція Геншера залишити територію Східної Німеччини за межами військових структур НАТО навіть в об’єднаній Німеччині, що є членом Альянсу.
Ця остання ідея особливого статусу території НДР була кодифікована в остаточному договорі про об’єднання Німеччини, підписаному 12 вересня 1990 року міністрами закордонних справ «два плюс чотири» (див. документ 25). Колишня ідея про «наближення до радянських кордонів» записана не в договорах, а в численних меморандумах розмов між СРСР та найвищими західними співрозмовниками (Геншер, Коль, Бейкер, Гейтс, Буш, Міттеран, Тетчер, Мейджор, Вернер та інші), пропонуючи запевнення протягом 1990 року і до 1991 року щодо захисту інтересів радянської безпеки та включення СРСР до нових європейських структур безпеки. Ці дві проблеми були пов’язані, але не однакові. Подальший аналіз іноді змішував ці два питання і стверджував, що обговорення охоплює не всю Європу. Документи, опубліковані нижче, чітко показують, що це так.
«Формула Тутцінга» одразу стала центром важливих дипломатичних дискусій протягом наступних 10 днів у 1990 році, що призвело до вирішальної зустрічі в Москві 10 лютого 1990 року між Колем і Горбачовим, коли лідер Західної Німеччини досяг принципової згоди Радянського Союзу на об’єднання Німеччини як члена НАТО, доки НАТО не розширюється на схід. Радянському союзу знадобиться набагато більше часу, щоб попрацювати зі своєю внутрішньою думкою (і фінансовою допомогою західних німців), перш ніж офіційно підписати угоду у вересні 1990 року.
Розмови, які передували запевненням Коля, передбачали відверте обговорення розширення НАТО, країн Центральної та Східної Європи та того, як переконати Радянський Союз прийняти це приєднання. Наприклад, 6 лютого 1990 року, коли Геншер зустрівся з міністром закордонних справ Великої Британії Дугласом Хердом, британський запис показав, що Геншер сказав: «Росіяни повинні мати певну впевненість, що якщо, наприклад, польський уряд одного дня вийде з Варшавського договору, він наступного разу не вступить до НАТО» (див. документ 2).
Зустрівшись із Геншером на шляху до переговорів із СРСР, держсекретар США Бейкер точно повторив формулювання Геншера на зустрічі з міністром закордонних справ Союзу Едуардом Шеварднадзе 9 лютого 1990 року (див. документ 4) і, що ще важливіше, віч-на-віч із Горбачовим.
Не раз, а тричі Бейкер випробував формулу «ні дюйма на схід» з Горбачовим на зустрічі 9 лютого 1990 року. Він погодився із заявою Горбачова у відповідь на запевнення, що «розширення НАТО є неприйнятним». Бейкер запевнив Горбачова, що «ані президент, ані я не збираємося витягувати жодних односторонніх переваг із процесів, які відбуваються», і що американці розуміють, що «не тільки для Радянського Союзу, але й для інших європейських країн важливо мати гарантії, що якщо Сполучені Штати збережуть свою присутність в Німеччині в рамках НАТО, жоден дюйм нинішньої військової юрисдикції НАТО не пошириться у східному напрямку» (див. документ 6).
Після цього Бейкер написав канцлеру ФРН Гельмуту Колю, який зустрінеться з радянським лідером наступного дня, майже ті ж самі слова. Бейкер повідомив: «І тоді я поставив йому (Горбачову) таке запитання. Чи хотіли б ви бачити об’єднану Німеччину за межами НАТО, незалежної та без збройних сил США, чи хотіли б, щоб об’єднана Німеччина була прив’язана до НАТО з гарантією, що юрисдикція НАТО не зміниться ні на дюйм на схід від її нинішньої позиції? Він відповів, що радянське керівництво по-справжньому обдумує всі подібні варіанти [….] Потім він додав: «Звичайно, будь-яке розширення зони НАТО було б неприйнятним».» Бейкер додав у дужках для Г.Коля: «Погоджено: НАТО в її нинішній зоні може бути прийнятним» (див. документ 8).
За словами американського держсекретаря, канцлер Західної Німеччини зрозумів ключову суть радянської позиції і 10 лютого 1990 року запевнив Горбачова: «Ми вважаємо, що НАТО не повинно розширювати сферу своєї діяльності» (Див. документ 9). Після цієї зустрічі Коль ледве стримав своє хвилювання через принципову згоду Горбачова щодо об’єднання Німеччини та положення, як частину Гельсінської формули, що держави обирають власні альянси, щоб Німеччина могла вибрати НАТО. Коль описав у своїх мемуарах, як цілу ніч гуляв Москвою – але все одно розумів, що ще треба заплатити відповідну ціну.
Усі західні міністри закордонних справ були на борту з Геншером, Колем і Бейкером. Наступним був міністр закордонних справ Великої Британії Дуглас Херд 11 квітня 1990 року. У цей момент східні німці проголосували переважною більшістю за німецьку марку та за швидке об’єднання на виборах 18 березня, на яких Коль здивував майже всіх спостерігачів справжньою перемогою. Аналіз Коля (вперше роз’яснений Бушу 3 грудня 1989 року) про те, що розпад НДР відкриє всі можливості, що він повинен бігти, щоб дістатися до голови потяга, що йому потрібна підтримка США, що об’єднання може відбутися швидше, ніж хтось можливо думав – все виявилось вірним. Валютний союз запрацює вже в липні, а запевнення про безпеку СРСР надалі надходили. На зустрічі з Горбачовим у Москві 11 квітня 1990 року Херд посилив послання Бейкера-Геншера-Коля, сказавши, що «Велика Британія чітко «усвідомила важливість не робити нічого, щоб завдати шкоди радянським інтересам і гідності» (див. документ 15).
Розмова Бейкера з Шеварднадзе 4 травня 1990 року, як Бейкер описав це у своїй доповіді президенту Бушу, найбільш красномовно описувала те, що західні лідери говорили Горбачову саме в цей момент: «Я використав вашу промову та наше визнання необхідності адаптації НАТО в політичному та військовому плані, а також розвивати НБСЄ, щоб запевнити Шеварднадзе, що процес не принесе переможців і переможених. Натомість це створило б нову легітимну європейську структуру – таку, яка б була інклюзивною, а не виключною» (див. документ 17).
Бейкер сказав це знову безпосередньо Горбачову 18 травня 1990 року в Москві, давши Горбачову його «дев’ять пунктів», які включали трансформацію НАТО, зміцнення європейських структур, збереження без’ядерної Німеччини та врахування інтересів радянської безпеки. Бейкер розпочав із зауваження: «Перш ніж сказати кілька слів про німецьке питання, я хотів наголосити, що наша політика не спрямована на відокремлення Східної Європи від Радянського Союзу. Раніше у нас була така політика. Але сьогодні ми зацікавлені в тому, щоб побудувати стабільну Європу і робити це разом з вами» (див. документ 18).
Французький лідер Франсуа Міттеран не перебував у суперечці з американцями, навпаки, про що свідчить його заява Горбачову в Москві 25 травня 1990 року, він «особисто виступив за поступовий демонтаж військових блоків». Але Міттеран продовжив каскад запевнень, сказавши, що Захід повинен «створити умови безпеки для вас, а також європейської безпеки в цілому» (див. документ 19). Міттеран негайно написав Бушу в листі «cher George» про свою розмову з радянським лідером, зазначивши що «ми, безумовно, не відмовимося детально розповісти про гарантії, на які він матиме право розраховувати для безпеки своєї країни» (див. документ 20).
На саміті у Вашингтоні 31 травня 1990 року Буш зробив все, щоб запевнити Горбачова, що Німеччина в НАТО ніколи не буде спрямована на СРСР: «Повірте, ми не штовхаємо Німеччину до об’єднання, і не ми визначаємо темп цього процесу. І, звичайно, ми не маємо наміру, навіть у своїх думках, будь-яким чином нашкодити Радянському Союзу. Тому ми виступаємо за об’єднання Німеччини в НАТО, не ігноруючи ширший контекст НБСЄ, беручи до уваги традиційні економічні зв’язки між двома німецькими державами. Така модель, на наш погляд, відповідає і радянським інтересам» (див. документ 21).
Британська «Залізна леді» також виступила після Вашингтонського саміту на зустрічі з Горбачовим у Лондоні 8 червня 1990 року. Тетчер передбачала кроки, які американці (за її підтримкою) зроблять на початку липня на конференції НАТО, щоб підтримати Горбачова. Описуючи трансформації НАТО до більш політичного, менш загрозливого у військовому відношенні альянсу, вона сказала Горбачову: «Ми повинні знайти шляхи, щоб дати Радянському Союзу впевненість у тому, що його безпека буде забезпечена… НБСЄ могла б стати парасолькою для всього цього, а також бути форумом, який привів Радянський Союз до повної дискусії про майбутнє Європи» (див. документ 22).
Лондонська декларація НАТО від 5 липня 1990 року мала досить позитивний вплив на обговорення в Москві, за більшістю свідчень, давши Горбачову значні аргументи для протидії прихильникам жорсткої лінії на з’їзді комуністичної партії, що відбувався в той момент. Деякі версії цієї історії стверджують, що попередню копію Лондонської декларації НАТО було надано помічникам Шеварднадзе, в той час як інші описують лише сповіщення, яке дозволило цим помічникам взяти службову копію та дати радянську позитивну оцінку, перш ніж військові чи прибічники жорсткої лінії зможуть назвати це пропагандою.
Як сказав Коль Горбачову в Москві 15 липня 1990 року, коли вони розробляли остаточну угоду про об’єднання Німеччини: «Ми знаємо, що чекає НАТО в майбутньому, і я думаю, що ви також в курсі», маючи на увазі Лондонську декларацію НАТО (див. документ 23).
У своєму телефонному дзвінку до Горбачова 17 липня Буш мав на меті підтвердити успіх переговорів Коля-Горбачова та послання Лондонської декларації. Президент США пояснив: «Те що ми намагалися зробити, так це врахувати ваші занепокоєння, висловлені мені та іншим, і ми зробили це наступним чином: нашою спільною декларацією про ненапад; у нашому запрошенні до НАТО; у нашій згоді відкрити НАТО для регулярних дипломатичних контактів з вашим урядом та урядом країн Східної Європи; і наша пропозиція щодо запевнень щодо майбутнього розміру збройних сил об’єднаної Німеччини – питання, яке, я знаю, ви обговорювали з Гельмутом Колем. Ми також докорінно змінили наш військовий підхід до звичайних і ядерних сил. Ми передали ідею розширеної, сильнішої НБСЄ з новими інституціями, в яких СРСР може ділитися і бути частиною нової Європи» (див. документ 24).
Документи свідчать, що Горбачов погодився на об’єднання Німеччини в НАТО в результаті цього каскаду запевнень і на основі його власного аналізу, що майбутнє Радянського Союзу залежить від його інтеграції в Європу, для якої Німеччина буде вирішальною дійовою особою. Він і більшість його прибічників вважали, що деяка версія спільного європейського дому все ще можлива і розвиватиметься разом з трансформацією НАТО, щоб привести до більш інклюзивного та інтегрованого європейського простору, що врегулювання після холодної війни враховуватиме радянські інтереси безпеки. Союз з Німеччиною дозволив би не тільки подолати холодну війну, але й перевернути з ніг на голову спадщину Великої Вітчизняної війни.
Але всередині уряду США тривала інша дискусія, дебати про відносини між НАТО та Східною Європою. Думки розходилися, але пропозиція від Міністерства оборони від 25 жовтня 1990 року полягала в тому, щоб залишити «двері відчиненими» для членства Східної Європи в НАТО (див. документ 27). Держдепартамент, навпаки, вважав, що розширення НАТО не стояло на порядку денному, оскільки в інтересах США було організувати «антирадянську коаліцію», яка поширювалася б на радянські кордони, не в останню чергу тому, що це могло б переломити позитивні тенденції в Радянському Союзі (див. документ 26). Адміністрація Буша дотримувалася останньої точки зору. І це те, що почув Радянський союз.
Ще в березні 1991 року, згідно з щоденником британського посла в Москві, прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор особисто запевняв Горбачова: «Ми не говоримо про посилення НАТО». Згодом, коли радянський міністр оборони маршал Дмитро Язов запитав Мейджора про зацікавленість східноєвропейських лідерів у членстві в НАТО, британський лідер відповів: «Нічого подібного не станеться» (див. документ 28).
Коли в липні 1991 року депутати Верховної Ради Росії приїхали до Брюсселя, щоб відвідати НАТО і зустрітися з генеральним секретарем Альянсу Манфредом Вернером, Вернер сказав росіянам, що «Ми не повинні допустити […] ізоляції СРСР від європейської спільноти». Згідно з російським меморандумом розмови, «Вернер підкреслив, що Рада НАТО і він проти розширення НАТО (13 з 16 членів НАТО підтримують цю точку зору)» (див. документ 30).
Таким чином, Горбачов підійшов до кінця існування Радянського Союзу будучі впевненим, що Захід не загрожує його безпеці і не розширює НАТО. Натомість розпад СРСР був здійснений росіянами (Борис Єльцин та його провідний радник Геннадій Бурбуліс) у погодженні з колишніми партійними лідерами радянських республік, особливо України, у грудні 1991 року. Холодна війна на той час уже давно закінчилася. Американці намагалися зберегти цілісність Радянського Союзу (див. промову Буша у Верховній Раді УРСР «Котлета по-київськи» від 1 серпня 1991 року). Розширення НАТО відбулося через роки, і, коли суперечки вибухнули знову, російському лідеру Борису Єльцину надійшли нові запевнення.
P.S. Розуміючи потенційний ризик вибірковості розсекречення та інтерпретації матеріалів, звертаємо увагу на важливості аналізу саме первинних документів з Архіву нацбезпеки США. З метою запобігання упередженим оцінкам, висновки з прочитаного кожен може і має робити самостійно. Популяризація серед української аудиторії і експертного середовища роботи з розсекреченим першоджерелом є основною метою цієї серії публікацій.
21.01.2022