Після терактів у США 11 вересня 2001 року точилися дискусії щодо того, чи здатна відповідати НАТО на сучасні загрози. Водночас до Альянсу запросили сім посткомуністичних держав: крім Словенії, Словаччини, Румунії та Болгарії, ще три держави Балтії, які раніше входили до складу СРСР: Литву, Латвію та Естонію.
Чимало політиків під час саміту 2002 року у Празі говорили про поступове возз’єднання Європи, умовно поділеної на Західний і Східний блоки після Другої світової.
Утім це було ілюзорне бачення, помилка, яка зараз дається взнаки.
Посилення оборонного потенціалу
Роль НАТО після подій 11 вересня 2001 р. ускладнювалась трьома взаємопов’язаними питаннями.
По-перше, не було повноцінного консенсусу щодо того, як боротися з новими загрозами.
По-друге, Сполучені Штати вважали, що європейці просто не володіють достатньою кількістю корисних можливостей, щоб виправдовувати проходження через НАТО з метою їх захоплення.
І, зрештою, частина адміністрації у Вашингтоні вважала НАТО надто громіздкою організацією, щоб підкоряти її процедурам американську політику.
Протягом 90-х років пріоритетом Альянсу було оптимізація «європейського напрямку». Цей тренд базувався на вивільненні ресурсів США та необхідності надати Європі більше автономії, щоб забезпечувати власну безпеку. Однак, як показали події 11 вересня та військова кампанія США в Афганістані, «європеїзація» безпеки призвела до суттєвої втрати сумісності збройних сил союзників по НАТО.
Європейські оборонні бюджети станом на 2002 р. передбачали недостатньо витрат на оборону. Між 1992 і 1999 роками витрати на оборону європейських країн НАТО впали на 22%. У середньому європейські країни НАТО витрачали на оборону 2 % ВВП у порівнянні з 3,2% в США. Німеччина витрачала лише 1,5%, і ця сума мала стійку тенденцію до зменшення.
Як наслідок, на початку 21 століття лише збройні сили Великої Британії і, меншою мірою, Франції могли повноцінно доповнити потенціал армії США в широкому діапазоні можливостей.
В Празі було зроблено спробу сформулювати таку програму конкретних кроків для союзників, яка відповідала б сучасній ситуації у світі, інакше кажучи, йшлося про подальший сенс існування Альянсу.
Лідери країн-членів Альянсу ухвалили програму поліпшення оборонного потенціалу у трьох основних напрямах: Празьке зобов’язання щодо вдосконалення оборонного потенціалу (Prague Capabilities Commitment), створення Сил швидкого реагування НАТО (NATO Response Force), оптимізація командної структури.
Щоб підкріпити ці завдання оновленої стратегічної концепції, було схвалено Празьке зобов’язання щодо спроможності (Prague Capabilities Commitment), щоб нівелювати поточні розбіжності у спроможності між 19 державами-членами. Згідно з цією ініціативою, країни-члени НАТО зобов’язались покращити свої ключові можливості протягом визначеного періоду часу.
Намагаючись раціонально розподілити кошти, які вони витрачають, європейські міністерства оборони та збройні сили вирішили або спеціалізуватися (Норвегія на елітному спецназі, Чехія на мобільному підрозділі ядерного, хімічного та біологічного захисту), або об’єднувати свої зусилля. Так, Німеччина взяла на себе лідерство у стратегічному перевезенні, Іспанія у дозаправці в повітрі, а Нідерланди – на спільному постачанні високоточних боєприпасів.
Окремі члени Альянсу взяли на себе конкретні політичні зобов’язання щодо покращення своїх можливостей у сферах, що розглядалися як ключові для сучасних військових операцій. Після повного виконання ці зобов’язання мали збільшити кількість великогабаритних літаків у Європі в чотири рази, створити групу літаків-заправників у повітрі, збільшити неамериканські запаси високоточних боєприпасів, забезпечити наявність обладнання для хімічного, радіологічного, біологічного та ядерного захисту тощо.
Нові ініціативи свідчили про трансатлантичний консенсус щодо необхідності впоратися з викликами 21 сторіччя. Це знайшло відображення в угоді розпочати нове техніко-економічне обґрунтування системи протиракетної оборони НАТО для вивчення варіантів захисту території, сил і населених пунктів Альянсу від всього спектру ракетних загроз.
Празький саміт оновив Стратегічну концепцію НАТО з урахуванням змін в оцінці загроз. Нова Концепція відтепер включала зобов’язання щодо кампанії проти тероризму, проведення операцій «поза зоною» держав-членів та створення Сил реагування, здатних до швидкого розгортання протягом періоду до 30 днів у районах конфлікту високої інтенсивності.
На зустрічі міністрів оборони у вересні 2002 р. у Варшаві міністр оборони Сполучених Штатів Дональд Рамсфельд запропонував створити такі сили, здатні швидко розгортатися там, де це необхідно, і проводити інтегровані спільні операції.
Створення нових об’єднаних сил стало невід’ємною частиною трансформації військового потенціалу НАТО, доповнюючи Празьке зобов’язання щодо можливостей і нову структуру командування. Їх створення було схвалено лідерами НАТО на Празькому саміті і передбачало, що Сили реагування мали складатися з технологічно передових, гнучких, здатних до розгортання, оперативно сумісних сил, включаючи сухопутні, морські та повітряні елементи, готові швидко переміщатися туди, куди вирішить Північноатлантична рада. Ці багатонаціональні первісно матимуть чисельність в 21 тисячу службовців.
Слід визнати, що протягом певного часу Європейський Союз намагався розвивати власний військовий потенціал, незалежний від США. Проте прогрес у цьому напрямку був повільним.
Станом на 2002 р. європейські країни боролися за виконання суворих критеріїв, викладених у Маастрихтській угоді про створення ЄС, який був базисом для європейської інтеграції нових членів. Необхідні для створення автономного оборонного компоненту коригування бюджету неминуче передбачали тиск на європейські системи соціального забезпечення та викликали опір.
Тим не менш, наприкінці 1999 р. ЄС ухвалив рішення про створення 60-тисячних європейських сил реагування, яке мало бути реалізовано в 2003 р. Ці європейські сили, в разі їх формування, значною мірою залежали від інфраструктури та матеріальної підтримки НАТО, а врегулювання подібної співпраці на полях Празького саміту було заблоковано турецьким вето.
Туреччина, як член НАТО і кандидат до ЄС, вимагала права брати участь у будь-яких рішеннях щодо застосування європейських сил реагування. Цю вимогу Анкари категорично відхилила Греція, член ЄС і НАТО, і історичний антагоніст Туреччини.
Таким чином, проєкт створення сил реагування ЄС стикнувся з конкуренцією з боку пропозиції США щодо Сил реагування НАТО.
Після відповідного рішення Празького саміту, технологічні та матеріально-технічні потреби новостворених Сил реагування НАТО вимагали величезних сум грошей, які більше не були доступні для альтернативних сил реагування ЄС.
Певне розчарування такими підсумками Празького саміту висловив тогочасний президент Франції Жак Ширак, який сподівався, що під час зустрічі найвищих державних представників Альянсу вдасться укласти угоди, пов’язані з військовим співробітництвом ЄС та НАТО.
На фоні значної напруги в європейсько-американських відносинах лідери європейських урядів в Празі не наважилися публічно відхилити пропозицію США щодо трансформації військової структури та оборонної політики НАТО. Натомість вони зайняли більш жорстку позицію з питань можливої місії Альянсу в Іраку.
Ірак як фактор потенційного розколу
Хоча НАТО впоралася з європейськими безпековими викликами епохи після холодної війни, її роль після терористичних атак 11 вересня була менш однозначною.
2001 р. вперше у своїй історії НАТО застосувала статтю 5 Північноатлантичного договору, яка проголошує напад на одного з його підписантів нападом на альянс у цілому. Незважаючи на це, під час кампанії в Афганістані, США власними силами здійснили 90 відсотків вильотів і доставили 99 відсотків високоточних бомб по наземних цілях.
Однак після того, як на початку операції союзники США були переважно поза процесом, згодом вони були залучені. Британські, канадські та німецькі підрозділи брали участь, здійснюючи ризиковані зачистки печерами, де переховувалась Аль-Каїда. Британія та Франція надали значну підтримку з повітря, виконуючи розвідувальні місії, заправляючи американські літаки та завдаючи власних ударів.
Тим не менш, без вагомої на то причини, адміністрація Буша була схильна принижувати ці внески союзників, підживлюючи по обидва боки Атлантики враження, що НАТО стало «марнотратним активом».
Первісний успіх, досягнутий адміністрацією США після 11 вересня в розгромі Талібану, підживив впевненість Джорджа Буша в здатності американських збройних сил, які діють здебільшого самостійно, власноруч провести будь яку військову операцію.
Напередодні Празького саміту Білий дім оголосив, що він очікує резолюції від НАТО, яка підтримує мандат ООН із вимогою повного роззброєння Іраку – мандат, який має стати приводом для наступної військової операції. Президент США Джордж Буш планував використати саміт НАТО для організації підтримки ймовірних військових дій проти Багдада.
20 листопада 2002 р., під час зустрічі з президентом Чехії, Джордж Буш зазначив, що друзі США можуть вільно вибрати, чи хочуть вони брати участь у будь-якій військовій операції проти Іраку, якщо режим Саддама Хусейна відмовиться згорнути свої програми озброєння. Він сказав, що від Чехії, Німеччини чи Великої Британії залежить чи візьмуть вони участь у будь-якій дії, щоб змусити Ірак роззброїтись.
“Справа в тому, що буде багато дискусій з нашими друзями”, – визнав Буш.
Президент Чехії Вацлав Гавел сказав, що вважає за краще, щоб Саддам мирно віддав свою зброю масового знищення. “Однак якщо виникне потреба застосувати силу, я вважаю, що НАТО має чесно та швидко розглянути свою участь як альянсу”, – зазначив президент Чехії.
Тогочасна адміністрація США була рішучим прихильником розширення Альянсу, частково тому, що багато нових членів могли стати сильними союзниками у війні з тероризмом і висловили готовність запропонувати свою інфраструктуру, якщо виникне військова конфронтація коаліції під керівництвом США з Іраком.
Стратегія національної безпеки, оголошена урядом Джорджа Буша, різко розмежовувала функції міжнародних альянсів, таких як НАТО, членом яких був Вашингтон. В цих рамках роль НАТО зводилась до допоміжних сил або військового резерву, покликаного підтримувати США, коли останні вважають це за потрібне.
Пентагон, зокрема, неодноразово чітко давав зрозуміти, що він не дозволить зв’язувати себе рішеннями, прийнятими альянсом із 19 держав. Широко цитоване зауваження міністра оборони США Дональда Рамсфельда про те, що «місія визначає коаліцію, а не коаліція місію», була сприйнята в Європі як відкрита загроза існуванню НАТО. За словами одного німецького експерта з питань оборони, «грунтуючись на власних потребах, США вирішуватимуть, хто буде їхнім партнером, і використовуватимуть НАТО як базу для військових операцій під проводом Америки».
Американо-німецький діалог в цьому питанні став яскравим прикладом. Канцлер Герхард Шредер під час останніх виборів у Німеччині виступив проти планів США щодо односторонньої військової операції в Іраку. Хоча коаліційний уряд ФРН намагався знайти точки дотику з Вашингтоном в цьому питанні, Буш не виявив достатньої уваги до свого союзника в Берліні. Зокрема, президент США відхилив прохання Шредера про зустріч віч-на-віч в Празі.
На полях саміту лідер США провів окрему зустріч з прем’єр-міністром Великої Британії та президентами Франції, Туреччини і Росії, але з канцлером Німеччини поспілкувався лише в рамках офіційних засідань Північноатлантичної ради.
Канцлер ФРН, в свою чергу, наголосив, що Німеччина не візьме участі у бойових діях в Іраку. Канцлер підтвердив отримання від США запиту про можливу участь Німеччини в операції проти Іраку, але підкреслив, що це питання поки що на стадії розгляду. «Головне, – зазначив канцлер ФРН, – домогтися допуску інспекторів ООН до Іраку та забезпечити їм нормальні умови для безперешкодної роботи».
Загалом, європейські країни НАТО в Празі намагались переконатись в тому, що Вашингтон відданий повному та належному використанню міжнародних інституцій, зокрема ООН, які Сполучені Штати допомогли заснувати понад півстоліття тому.
Офіційний Париж також виступав проти односторонніх дій США проти Іраку. Франція наполягала, щоб Рада Безпеки ООН, а не Білий дім, вирішила, яка санкція до Багдаду буде застосована.
В ході кулуарних дискусій США, однак, залишали за собою право здійснити силовий варіант без відповідного схвалення ООН.
В підсумку, держави-члени Північноатлантичного альянсу прийняли «Заяву щодо Іраку», в котрій висловилися на підтримку резолюції № 1441 Ради Безпеки ООН (яка дала Іраку 30 днів на остаточне виконання попередніх резолюцій ООН, зокрема, представлення доказів щодо знищення запасів зброї масового ураження і допущення інспекторів ООН до всіх об’єктів на території Іраку), і закликали Ірак до «негайного і беззастережного прийняття цієї резолюції і всіх попередніх резолюцій Ради Безпеки ООН».
У заяві саміту зазначено, що НАТО об’єднається, щоб вжити «ефективних заходів для допомоги та підтримки» резолюції ООН, яка наказує режиму Саддама Хусейна відмовитися від своєї зброї масового знищення.
Теоретично це означало, що окремі члени НАТО могли взяти участь у військовій операції під проводом Сполучених Штатів, але на практиці позиції 19-ти союзників з цього питання були далекими від одностайності.
Старт найбільшого розширення в історії
На початку нового тисячоліття НАТО в Європі відігравало унікальну стабілізуючу функцію.
Від Балтійського моря до Балкан політична стабілізація новостворених держав значною мірою покладалася на процес розширення НАТО та ЄС, що потребував проведення відповідних реформ країнами-кандидатами.
Договір про звичайні збройні сили в Європі, який регулював розміщення конвенційних озброєнь, що був підписаний державами-членами НАТО та Варшавського договору в останні дні холодної війни, зберігав чинність.
З історичним супротивником – Москвою, Альянс від 1997 р. започаткував нову політику партнерства.
Отже, після 1999 р. в політичних колах країн Заходу точилося багато дискусій, щоб переконати скептиків подальшого розширення НАТО на схід. На початку 2000-х лідери країн Центральної та Східної Європи апелювали до колективної ідентичності євроатлантичної спільноти, щоб просувати свої безпекові інтереси з питання членства в Альянсі.
Згідно комюніке Вашингтонського саміту НАТО 1999 р., Альянс пообіцяв повернутися до процесу розширення на своїй наступній зустрічі в 2002 р.
Черговий раунд розширення знову супроводжувався контраргументами щодо доцільності вступу нових членів.
За оцінками експертів, замість зміцнення НАТО, вступ низки малих і середніх європейських країн, які, привносив замало стратегічних переваг та сприймався опонентами як загроза послаблення військової ефективності Альянсу. Наприклад, популярний оглядач Томас Л. Фрідман стверджував, що «армія США жодним чином не збирається гарантувати естонсько-російський кордон». Як наслідок, НАТО ризикувало перестати бути справжнім військовим альянсом і стати схожим на копію ООН.
З іншого боку, інші учасники дискусії віддавали перевагу невійськовим стандартам, які, на їхню думку, відображали поточну політичну ситуацію в Європі, де Росія більше не є військовою загрозою, але справжньою небезпекою є етнічні конфлікти, націоналізм і тероризм. За таких обставин, як стверджувалось, ключовим критерієм членства ставала політична стабільність і модернізовані збройні сили, здатні сприяти обороні кордонів і миротворчим операціям. Державний секретар США Колін Пауелл, запропонував саме такий стандарт під час слухань в Конгресі, коли він наголосив на необхідності країн-кандидатів модернізувати свої війська та зміцнити свої демократичні інститути.
Ще одним фактором, якому приділялась увага, стати зусилля країни-кандидата у формуванні суспільної підтримки щодо членства в НАТО. У Словенії, наприклад, уряд підтримував вступ до Альянсу, але громадська підтримка членства впала до 38% станом на квітень 2002 р.
Суспільна підтримка в Естонії, в свою чергу, після енергійної кампанії уряду, зросла з показника нижче 50% у 2001 р. до 58% підтримки вступу у квітні 2002 р.
За рік до саміту в Празі дебати щодо розширення НАТО відбувалися зовсім інакше, ніж у 1998 році. У 1998 році кілька європейських членів Альянсу рішуче підтримали розширення. В 2001 р. більшість держав-членів обговорювали питання розширення в більш обережних формулюваннях. В певних столицях заявляли про свою принципову підтримку розширення або згадували країни, які були хорошими кандидатами, але не пропонували дати їх можливого вступу.
Ця обережність була зумовлена тим, що країни-члени НАТО не хотіли завчасно називати своїх власних «фаворитів» на Празький саміт через побоювання, що країни-кандидати можуть стати самозаспокоєними та зменшити свої зусилля щодо виконання вимог Плану дій щодо членства.
Коли президент Джордж Буш молодший здійснив свою першу після інавгурації поїздку до Європи в червні 2001 р., у своїй промові у Варшаві він сформулював свою віру в «членство в НАТО для всіх європейських демократій, які цього прагнуть і готові розділити відповідальність, яку несе Альянс», таким чином повною мірою підтримавши розширення «від Балтійського до Чорного моря».
Більшість держав-членів Альянсу станом на 2002 р. погоджувались з тим, що Словенія відповідає всім політичним вимогам для членства.
Крім того, Угорщина чи не найбільше лобіювала кандидатуру Словенії із власних стратегічних міркувань. Оскільки Угорщина на той момент не мала кордону з жодною іншою державою НАТО, вступ Словенії до Альянсу забезпечував Угорщині наземний коридор до Італії, що виглядало очевидною перевагою, враховуючи відмову нейтральної Австрії під час операції в Косово дозволити польоти авіації НАТО в Угорщину.
Словаччина розглядалась гідним кандидатом більшістю країн НАТО, якщо вибори у вересні 2002 р. не приведуть до «відкату» у реформах.
Польща, в свою чергу, рішуче підтримувала членство балтійських держав; наполягаючи, що країни Балтії відповідали політичним принципам ОБСЄ та ЄС щодо демократії, і посилались на роботу трьох балтійських країн встановлення кращих відносин з Росією.
Італія, Греція та Туреччина проводили кампанію щодо кандидатур Болгарії та Румунії. Вони наполягали, що ці два кандидати можуть сприяти стабільності на Балканах, де Європа найбільше потребувала безпеки. Критики не безпідставно заперечували, що і Бухарест, і Софія продовжували страждати від корупції в своїх керівних структурах і що Болгарія повинна докласти більше зусиль для модернізації власної армії.
Загалом, на Празькому саміті НАТО планувало запросити до своїх лав сім країн, в тому числі три – Латвію, Литву та Естонію, які півстоліття були частиною Радянського Союзу.
Частина оглядачів напередодні рішень в Празі зазначало, що НАТО перетинає умовний кордон із територією Радянського Союзу, і «ніхто цього не помічає». Той факт, що це викликало стримане невдоволення Кремля та констатацію права європейських держав на власну модель безпеки, на думку ідеологів розширення Альянсу, свідчило про те, наскільки «змінилася» Росія.
Погляди російського уряду відігравали не останню роль у дискусії щодо розширення. Німеччина та Франція дотримувались думки, що розширення НАТО та програма протиракетної оборони США викликали антагонізм у Москви, і що новий раунд розширення Альянсу на схід лише посилить напруженість у відносинах Росія-НАТО. «Пом’якшена» риторика Путіна щодо розширення НАТО після терористичних атак 11 вересня в США та ймовірність того, що Вашингтон і Москва можуть прийти до згоди з питання протиракетної оборони, підштовхнули Париж і Берлін до більш активної підтримки запрошення кількох держав-кандидатів в Празі. Таким чином, Німеччина фактично в останній момент зняла свої заперечення проти запрошення країн Балтії до членства.
Хоча багато європейських членів Альянсу спочатку сумнівалися в доцільності та масштабах подальшого розширення, той факт, що США зробили це своїм стратегічним пріоритетом, сприяв кінцевому успіху процесу.
Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія – саме ці країни були, зрештою, запрошені розпочати переговори щодо вступу до Альянсу. Як очікувалось, протоколи про приєднання цих семи країн будуть мають бути підписані до кінця 2003 р. Процес ратифікації документів про приєднання нових членів НАТО мав завершитись до наступного саміту НАТО в Стамбулі в травні 2004 р.
Всі сім ново запрошених країн з 1999 р. отримували активну допомогу у підготовці до можливого членства, беручи участь у програмі «План дій щодо набуття членства», яку НАТО запропонувало перспективним потенційним членам, грунтуючись на досвіді Чехії, Угорщини та Польщі, які вступили до НАТО під час першої хвилі розширення після холодної війни.
В резолюції Празького саміту зазначалось, що двері НАТО залишатимуться відкритими для країн, що беруть участь у Плані дій щодо набуття членства, яких не було запрошено вступити до НАТО в Празі. У зв’язку з цим союзники закликало Албанію, колишню Югославську Республіку Македонія та Хорватію продовжувати військові й політичні перетворення та запевнили, що підтримка реформ у цих країнах з боку Альянсу залишається незмінною.
Двадцять років тому вбачалося, що імператив для НАТО підтримувати свої основні можливості та ефективність як військового альянсу є аргументом на вибірковість, особливо під час прийняття нових членів. Якщо організації вдасться досягти такого балансу, НАТО, можливо, змогла би захищати інтереси як своїх членів, так і партнерів, керуючи коаліціями практично в будь-якому регіоні світу, де цього вимагає захист міжнародного миру.
Джордж Робертсон, тогочасний генеральний секретар НАТО, заявив, що розширення Альянсу поширить його гарантії безпеки на схід аж до Чорного моря. Цей рух, за його словами, не був спрямований проти Росії, і нинішня хвиля експансії Альянсу не стане останньою. Лідери Заходу в той момент не виключали, що колись, можливо, навіть Росія зможе стати повноправним членом НАТО.
Росія лишилася осторонь
Події в США 11 вересня 2001 р. яскраво засвідчили запит на скоординовані дії з реагування на нові спільні загрози.
У заяві після позачергового засідання Постійної спільної ради НАТО-Росія 12 вересня НАТО і Росія закликали «все міжнародне співтовариство об’єднатися в боротьбі з тероризмом».
Влітку 2001 р. новий президент США Джордж Буш припустив можливе російське членство в НАТО. Президент Росії Володимир Путін, натомість, заявив, що зараз його країна не зацікавлена в членстві, але не виключив такої перспективи в майбутньому.
В жовтні 2001 р. президент Росії і генеральний секретар НАТО зустрілися в Брюсселі, щоб обговорити можливості поглиблення співпраці.
В розвиток цього, на засіданні Постійної спільної ради у Рейк’явіку 14 травня 2002 р. міністри закордонних справ схвалили спільну декларацію «Відносини між НАТО і Росією: нова якість», яка була прийнята та підписана главами держав і урядів, а також Генеральним секретарем НАТО.
28 травня 2002 р. Римська декларація заснувала Раду НАТО-Росія як механізм для консультацій, досягнення консенсусу, співпраці і спільних дій у широкому спектрі питань євроатлантичної безпеки, що становлять спільний інтерес.
В той же час політика розширення НАТО, розпочата за часів адміністрації Клінтона, як і раніше викликала російську критику. Після терактів в Сполучених Штатах Росія пом’якшила свою публічну опозицію щодо розширення Альянсу. Тактично ця пауза в конфронтації була обумовлена тим, що Путін розглядав «єдиний фронт з Заходом» проти тероризму, враховуючи триваючу війну в Чечні, важливішим за розбіжності щодо розширення західного оборонного союзу. Втім, переважна більшість російської політичної еліти та населення залишалися категоричними супротивниками розширення НАТО, розглядаючи це як спробу США встановити «всесвітню гегемонію».
Томас Фрідман з New York Times застерігав на початку нульових, що Путін міг би «дуже легко протистояти будь-якому розширенню НАТО шляхом переміщення кількох військових підрозділів до кордону». Він також вважав, що «розширення стіни НАТО до кордону з Росією» призведе до того, що «зробить співпрацю з Москвою неможливою».
З іншого боку, 20 років тому в США та на Заході загалом превалював ідеалізований погляд на майбутнє відносин з Росією. «Менше 20 років тому Росія, здавалося, була зовсім в іншій галактиці. Тепер її втягнули в численні західноцентричні орбіти, включаючи Раду НАТО-Росія, Партнерство заради миру та Раду Європи. Буш, як і Білл Клінтон раніше, залишив відкритим право Росії на членство в НАТО. Хоча до цього дня ще далеко, сьогодні Росія є більш справжнім партнером НАТО, ніж раніше. Рішення президента Володимира Путіна прискорити приєднання своєї країни до Заходу має глибокі наслідки для майбутнього НАТО, включаючи його масштаб і навіть назву. Термін «Північна Атлантика» здасться неадекватним як географічне позначення експерименту з колективної безпеки, що розширюється, як міг би сказати Вінстон Черчилль, від Вільнюса на Балтиці до Владивостока на Тихому океані», – писав екс-заступник держсеркетаря США Строуб Телбот у своїй статті напередодні саміту в Празі.
Перебуваючи в Празі, президент США зазначав: «наш ворог – не Росія, ворог – глобальні терористи, які ненавидять свободу».
До символічних моментів Празького саміту входило і проведення засідання Ради НАТО-Росія. Кремль, як і раніше, не захотів однозначно відповісти на запитання: НАТО – союзник чи противник?
З одного боку, на саміті обговорювалося питання про боротьбу з тероризмом, боротьбу, в якій чверть століття тому Росія знаходилась по один бік з США і НАТО.
З іншого боку, центральною подією саміту стало запрошення до членства, спрямоване Альянсом сімом країнам східної Європи, зокрема країнам Балтії. Президент Буш назвав це рішення святом. І, вочевидь, щоб не брати участь у «чужому святі», президент Росії в Прагу вирішив не їхати.
Українська «ізоляція»
Після свого переобрання на другий президентський термін, команда другого президента України Леоніда Кучми вирішила зайняти більш прозахідний курс у зовнішній політиці.
Поступово ця трансформація курсу Києва призвела до амбіцій набуття повноправного членства в НАТО.
Як це часто водиться в українській політиці, лише за півроку до чергового саміту НАТО, 3 травня 2002 р. на засіданні Ради національної безпеки й оборони України, було вирішено почати «вироблення такої стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи безпеки в Європі, що сьогодні базується на НАТО».
Євген Марчук, тогочасний секретар РНБО, пояснюючи це рішення, сказав: «в умовах активного розширення НАТО і потепління відносин Альянсу з Росією вступ у союз, що нараховує зараз 19 членів, є вигідним і необхідним для України».
Для України саміт у Празі був знаковий, бо фактично до того часу вся програма і ідеологія співпраці між НАТО та Україною в рамках Хартії про особливе партнерство від 1997 р. була вичерпана.
Але українські перспективи інтеграції до Альянсу були далеко не такі оптимістичні. Адже саме в цей час українську владу підозрювали у схваленні рішення про постачання озброєнь до Іраку, навколо програми озброєнь якого був посилений міжнародний контроль. Йшлося про постачання Україною станції пасивної радіорозвідки «Кольчуга».
Саме через ці претензії керівництво НАТО не поспішало вітати Леоніда Кучму з вперше оголошеною Києвом на рівні законодавства готовністю приєднатись до Альянсу. Європейські та американські лідери тоді задавались логічним питанням: «Навіщо НАТО в своїх лавах країна, яка може за лаштунками підтримувати режими на кшталт іракського диктатора?»
Маючи підозри щодо таких дій офіційного Києва, в 2002 р. лідери європейських країн і США взагалі намагались уникнути зустрічей із Леонідом Кучмою.
“Щодо України, то я досі не певен чи український президент буде з нами”, – сказав генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон на прес-конференції у Празі в перший день саміту НАТО.
«Завтра у нас буде зустріч комісії “НАТО-Україна”, але на рівні міністрів закордонних справ, – продовжував Робертсон, – український президент знає про проблему, і знає, що над ним є тінь, яка стосується експорту, чи можливого експорту радарних систем «Кольчуга» до Іраку. Ця стурбованість залишається. Досі не надано відповідей на запитання експертів, яких надіслали США і Британія на вимогу українського уряду, коли той намагався довести неправдивість звинувачень».
Речник НАТО Ів Бродер у коментарі українським журналістам в перший день саміту зазначив, що питання, кому очолювати делегацію на засіданні Ради євроатлантичного партнерства, має вирішувати сама України: «Ми чітко і відкрито заявили, що було б не найкращим рішенням для пана Кучми їхати до Праги. Але він так вирішив. Яка буде на це реакція – далі все залежатиме від кожної окремої держави».
Коли стало відомо що Кучма все ж прибув до Праги, НАТО філігранно розв’язало цю «проблему».
У НАТО дві офіційних мови: англійська й французька. Таким чином, союзники екстрено ухвалили рішення про французький порядок розсадки учасників. У неофіційних же розмовах спікери НАТО зізнавалися, що однією з головних причин цього протокольного ходу стала присутність у Празі президента України.
Завдяки такій розсадці на засіданні Ради євроатлантичного партнерства НАТО уникло дуже двозначної ситуації, коли б Леонід Кучма, який підозрювався у співпраці з Хусейном, опинився сусідом Тоні Блера та Джорджа Буша. Замість цього по праву руку від українського лідера опинився турецький президент Ахмед Сезер. По ліву не було нікого, тому що “Україна” – останнє слово у списку країн-учасників Празького саміту, складеному французькою мовою.
Розсадка «по-французьки» стала не останнім курйозом саміту НАТО в Празі, пов`язаним з постарадянським простором.
Другий курйоз саміту полягав в тому, що білоруський посол у Чехії, як повідомив на заключній прес-конференції генеральний секретар НАТО лорд Робертсон, направив достатньо грубий лист протесту від білоруського президента. Адже президенту Білорусі Олександру Лукашенку, на відміну від Кучми, пощастило значно менше. Йому також хотілося опинитися в Празі в колі західних лідерів, але останні, віддаючи належне стану білоруської демократії, навідріз відмовились бути з Лукашенком за одним столом. Відповідно президент Чехії, як країни-господаоки, відмовився дати Лукашенку візу на в’їзд до країни.
Одним із наріжних питань на засіданні Комісії Україна-НАТО в Празі прогнозовано стала ситуація навколо поставок, що нібито мали місце, Києвом Іраку радарних комплексів «Кольчуга».
Позиція України з цього питання була непослідовною. За словами міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, Київ «робитиме все можливе, щоб спростувати ці безпідставні обвинувачення, які базуються на припущеннях». Натомість він додав, що «нам нічого доводити, нехай доводять ті, хто звинувачує».
З одного боку Зленко підкреслив, що Київ «оголосив про повну готовність співробітничати з американськими та британськими експертами і забезпечити їм доступ до інформації і всіх необхідних документів про виробництво, специфікацію і продаж цих систем». А з іншого, глава українського зовнішньополітичного відомства вказав, що Київ, із зрозумілих причин, не допустить іноземних експертів до даних, які торкаються національної безпеки України.
Тим не менш, і в Брюсселі і у Вашингтоні розуміли: відносини Альянсу з Україною необхідно розвивати без прив’язки до того, хто перебуває при владі в Києві.
В «Декларації Празького саміту» пункт 9 присвячено виключно відносинам з Україною. У ньому, зокрема, зазначалось: «Ми залишаємося відданими розвитку міцних відносин між Україною та НАТО відповідно до положень Хартії про Особливе партнерство. Ми взяли до уваги прагнення України слідувати курсом цілковитої євроатлантичної інтеграції та закликаємо Україну втілювати усі необхідні для цього реформи, щоб досягти цієї мети, це, зокрема, стосується вдосконалення системи контролю над експортом. Новий План дій, який ми укладемо з Україною, є важливим кроком у цьому напрямі; у документі визначені політичні, економічні, військові та інші галузіи реформ, у яких Україна зобов’язується просуватися вперед і у яких НАТО продовжуватиме надати підтримку. Щоб гарантувати стабільний прогрес щодо поглиблення та зміцнення наших відносин, Україна має довести непохитну відданість цінностям, які поділяються країнами євроатлантичної спільноти».
Таким чином, під час засідання Комісії НАТО-Україна на рівні міністрів закордонних справ в Празі прийнято «План дій НАТО-Україна», в якому, зокрема, сказано: «метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети в напрямку повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії».
Характерно, що План дій Україна-НАТО мав ту саму структуру, що й План дій щодо членства (ПДЧ), який проходять всі кандидати на вступ до Альянсу. Після представлення українською стороною свого проекту Плану дій, спеціально поміняли місцями розділи і їхні назви, щоб План дій Україна-НАТО не був надто схожим на ПДЧ країн-кандидатів.
Впровадження нового інструменту партнерства в період, що збігся із висловленням глибокої стурбованості країн-членів Альянсу у зв’язку із повідомленнями про дозвіл найвищого керівництва України передати системи протиракетної оборони українського виробництва «Кольчуга» до Іраку, стало свідченням готовності країн НАТО в подальшому розвивати особливі відносини з Україною, враховуючи нашу важливість для безпеки Європи в цілому.
Втім, це не були відносини союзників-однодумців, що мають один перед одним взаємні зобов’їязання та керуються спільними цінностями.
***
Попри всю суперечливість та контраверсійність сприйняття подій Празького саміту НАТО, його ключові рішення відіграли свою історичну роль.
У відповідь на значний розрив в можливостях між збройними силами США 21-го століття та європейськими арміями, сформованими під час холодної війни, які мали недостатнє фінансування, було узгоджено зобов’язання європейських членів Альянсу щодо усунення відставання.
Підкріплення колективних зобов’язань щодо Сил реагування НАТО та запущена трансформація структури управління Альянсу стали кроками у вірному напрямку.
Конфронтації навколо Іраку на полях саміту вдалося тимчасово уникнути, оскільки рішення президента США Джорджа Буша передати це питання на розгляд ООН зменшило «трансатлантичний розкол» та відклало негайну перспективу нових військових дій.
Попри дискусії і внутрішню інерцію, НАТО продовжило політику розширення: одразу сім європейських країн отримали запрошення до членства в столиці Чехії. Парасолька безпеки для країн Центральної та Східної Європи забезпечила цим державам стримування нової російської загрози.
На жаль, в один з поворотних моментів європейської новітньої історії, Україна зразка 2002 р. мала послаблене представництво і адвокатуру в Празі, виглядаючи радше «кульгавою качкою», що поводиться непрогнозовано, ніж щірим претендентом на членство в Альянсі.
Як показують приклади Грузії та України, країни, що межують з Росією, які залишалися в «підвішеному» стані безпеки, зіткнулися з серйозними викликами, оскільки Москва невдовзі розпочала власну силову експансію в Європі саме з «буферних» держав, що не мають безпекових гарантій.
Джерело: https://lb.ua/world/2022/11/29/537379_prazkiy_samit_nato_baltiyske.html
29.11.2022