Коли впав берлінський мур, закінчилася холодна війна, саморозпустилася Організація Варшавського договору, то багато хто допускав, що й НАТО може зникнути.
Натомість, розпад СРСР створив зовсім іншу геополітичну реальність, яка швидко виявила розбіжності між західними країнами та Росією щодо того, як управляти європейською безпекою, і, зокрема, щодо ролі Північноатлантичного альянсу.
На початку 1990-х років були й інші ідеї створення регіональної безпеки на основі НАТО. Але вони швидко втратили популярність, у тому числі тому, що всередині ще нерозширеного НАТО не склалося консенсусу на користь такої глибокої трансформації.
Друга половина 90-х років ХХ століття започаткувала кардинальні зміни на користь розширення НАТО на Схід. Цей процес супроводжувався системною роботою, спрямованою на формування консенсусу політичних еліт і громадської думки щодо підтримки згаданої ідеї не тільки в країнах НАТО, але й в країнах, які претендували на вступ до Альянсу.
Хто і чому став ініціатором розширення Альянсу?
«Всі ми боїмося Росії. Щойно Росія схвалить агресивну зовнішню політику, вона буде спрямована проти Польщі та України», – говорив перший президент незалежної Польщі Лех Валенса.
Ці слова він сказав у 1993 р., коли питання можливого вступу Польщі до НАТО ще тільки розглядалося у Вашингтоні.
США мали реагувати на прохання країн Центральної та Східної Європи, які прагнули безпекових гарантій НАТО. В січні 1994 р. президент США виголосив знамениту промову «не чи, а коли» в Празі, що надихнула прихильників розширення НАТО.
На початку 1994 р. Білл Клінтон намагався запустити новий план європейської безпеки, що дозволяв би цим країнам рухатися до членства в Альянсі, не викликаючи при цьому антагонізму Москви.
Це було «Партнерство заради миру» (надалі – ПЗМ), ідею якого запропонував генерал Джон Шалікашвілі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, який народився в Польщі.
Зв’язок між ПЗМ та членством у НАТО навмисно був нечітким, але ідея полягала в тому, що майбутні учасники Альянсу за допомогою контактів між військовими, спільної підготовки та операцій можуть розпочати шлях до повноцінного членства та гарантій за 5-ю статтею. Ця стратегія передбачала компроміс, прийнятний для ключових гравців – навіть для Польщі, яка прагнула повноцінного членства і не хотіла чекати, але розуміла, що слід дотримуватись рекомендацій Вашингтону.
Розсекречені записи зустрічей Клінтона в Празі з лідерами Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини показують, що американський президент виступає за Партнерство заради миру як «колію, яка приведе до членства в НАТО» і яка «не проводить іншої лінії, що розділяє Європу за кілька сотень миль на схід».
Крім того, ПЗМ не проводило розділу між країнами, які мають гарантії захисту за 5-ю статтею, та всіма іншими. Навпаки, країни могли вступити в партнерство, а потім рухатися вперед відповідними темпами. Це означало, що ПЗМ поширювався на пострадянські держави, включаючи Україну, хоча вони навряд чи мали змогу стати членами НАТО. Як сформулював Клінтон у розмові з канцлером ВРН Колем 31 січня 1994 р., «Україна – стрижень усієї ідеї». Президент США зазначив, що буде катастрофою, «якщо Україна розпадеться через вплив Росії чи дії націоналістів усередині самої України». «Одна з причин, чому всі колишні країни Варшавського договору готові підтримати ПЗМ, він забезпечить простір для України», що неможливо в рамках НАТО, підкреслив Клінтон.
Противники ПЗМ в адміністрації Клінтона стверджували, що, змусивши країни Центральної та Східної Європи чекати повноцінних гарантій за 5-ю статтею, партнерство де-факто дало Москві право вето на те, коли, де і як НАТО розширюватиметься. Вони пропонували розширювати Альянс якнайшвидше, приймаючи гідні нові демократії.
Відігравав свою роль і внутрішньополітичний пресинг. На проміжних виборах у листопаді 1994 р. Республіканська партія отримала більшість у Сенаті та Палаті представників. Виборці схвалили розширення НАТО як частину програми республіканців «Контракт з Америкою». Клінтон хотів виграти другий термін у 1996 р., і результати проміжних виборів вплинули на його рішення відмовитись від варіанта розширення через індивідуалізований поступовий процес з використанням ПЗМ.
Президент Клінтон наводив такі аргументи в листі, надісланому до Конгресу: шляхом розширення основ безпеки за межі довільної лінії холодної війни НАТО може зміцнити демократичні та вільні ринкові реформи для всієї Європи, так само, як це було зроблено для Західної Європи з 1949 року.
Він схвалив універсальний підхід до розширення, який передбачав повноцінні безпекові гарантії із самого початку. Відповідно до цієї стратегії Північноатлантичний альянс у грудні 1994 р. схвалив декларацію, в якій прямо заявлялося: «Ми очікуємо і вітатимемо розширення НАТО, яке охопить демократичні країни на Сході».
Держдепартамент відправив у місію США при НАТО текст документа, який, «як вважають у Сполучених Штатах, має виникнути за результатами внутрішніх дискусій в Альянсі про розширення». У тексті говорилося, що «безпека має бути рівною для всіх союзників» і не буде «ніяких гарантій безпеки другого рівня» – тобто, поетапного членства та обмежень розміщення інфраструктури.
В середині 90-х років були відносно прості стратегічні аргументи для розширення Альянсу. Двічі в ХХ столітті Центральна та Східна Європа стали джерелом нестабільності, яка призвела до великих війн. Розширення НАТО на цю територію мало зафіксувати результати закінчення холодної війни та значно зменшити шанси на те, що цей регіон знову стане полем битви між Сходом та Заходом.
Майбутнє розширення НАТО служило захистом від можливості того, що Росія, знову ставши авторитарною країною, повернеться до експансії за межами своїх кордонів і використання військової сили. Відповідно до цієї логіки, краще було мати більше і сильніше НАТО, ніж намагатися протистояти російській загрозі в «сірій» зоні Європи.
Варто, все ж наголосити, що не Вашингтон, Берлін чи Париж тягнули молоді східноєвропейські демократії до військового союзу. А, насамперед, Польща, Чехія, Угорщина та інші країни регіону прагнули цього. В неухильному бажанні всіх центрально- і східноєвропейських держав вступити до НАТО були як міркування «інституційно приєднатися до Заходу», так і питання оборони та безпеки.
Опозиція розширенню Альянсу
Восени 1989 р., президент США Джордж Буш старший у розмові з прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер порушив геополітичне питання: «Що, якщо східноєвропейські країни зажадають залишити Варшавський договір? НАТО має залишитися».
Тетчер у відповідь висловила дивовижну ідею: вона пропонувала «зберегти Варшавський договір».
Але переконати Буша їй не вдалося. Президента США бентежила ідея пов’язувати Східну Європу Варшавським договором на невизначений термін. Захід «не може змусити країни залишитися проти їхньої волі», Буш вважав за краще вирішити проблему, просуваючи НАТО за лінію холодної війни.
Міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер пізніше пропонував ще один варіант: об’єднати НАТО і Варшавський договір у «складову систему спільної, колективної безпеки», в рамках якої «обидва альянси у результаті розчиняться».
Всі ці варіанти Буш відхилив, оскільки, природньо, не хотів ніякого розчинення НАТО, а разом з ним – і втрати ролі Сполучених Штатів у європейській безпеці.
Згодом, обмеживши військову інфраструктуру НАТО у Східній Німеччині згідно договору 2+4 про об`єднання Німеччини 1990 р., адміністрація Буша добилася бажаного результату: об’єднання Німеччини, яка, разом із східними землями, лишалася членом НАТО.
Так Альянс вперше подолав кордони часів холодної війни.
В січні 1994 р. президент США Білл Клінтон відверто визнав у розмові з чеським президентом Вацлавом Гавелом, що «серед союзників по НАТО зараз немає консенсусу щодо розширення формальних гарантій безпеки через невизначеність щодо того, які країни можуть зробити свій внесок, а також через те, що реакція в Росії може бути протилежною тому, що ми хочемо».
Загалом, в спокійні для Заходу 90-ті роки минулого століття суспільна думка країн Альянсу в питанні прийняття нових членів була неоднозначною.
Існував ряд аргументів, які наводили проти розширення.
Перший стосувавсяся потенційного впливу на дієздатність НАТО. Розширення НАТО з шістнадцяти до дев’ятнадцяти чи більшої кількості членів несло ризик послабити альянс і довіру до його зобов’язань за статтею 5, згідно з якими кожна держава-член зобов’язується стати на захист кожної іншої. Скептики передрікали, що в якийсь момент Альянс стане настільки великим і різноманітним, що нагадуватиме політичне об’єднання, ніж монолітну безпекову організацію.
Друга група проблем була пов’язана з впливом розширення на ті країни, які не перебувають під «парасолькою» НАТО. Розширення легше було розпочати, ніж завершити. Існував реальний ризик того, що розширення НАТО на одних послабить відчуття безпеки, яке мають інші, зокрема країни Балтії та Україна. За іронією долі, саме ці держави мають одні з найсильніших причин остерігатися впливу Росії.
По-третє, стояло питання вартості і витрат. Військові потреби, які випливали навіть із обмеженого розширення НАТО, скажімо, за рахунок Польщі, Угорщини та Чехії, мали складати щонайменше 27-35 мільярдів доларів до 2010 року. Американська частка в цих витратах становила б третину або більше від кінцевої цифри.
Проте найбільше противники передбачають, що розширення НАТО на схід спровокує ворожу реакцію Росії, послаблюючи позиції відповідальних сил і зміцнюючи позиції антизахідних націоналістів. Тогочасне керівництво РФ вдало спекулювало на цій темі.
Кремль охоче наполягав, що експансія НАТО на схід загрожує безпеці Росії, а центральна роль Альянсу у системі європейської безпеки виключає з неї Росію.
«Ми, звичайно, розуміємо, що будь-яка можлива інтеграція східноєвропейських країн до НАТО не призведе автоматично до того, що Альянс якось обернеться проти Росії, – написав президент РФ Єльцин у листі до президента США Клінтона у вересні 1993 року. – Але важливо врахувати, як наша громадська думка може реагувати на цей крок».
Скандинавські члени Альянсу, такі як Норвегія, усвідомлювали особливості сусідства з Росією і попередні десятиліття дотримувалися більш гнучкого підходу до членства в НАТО. Норвегія, єдина країна з переліку засновників Альянсу, яка мала кордон із Радянським Союзом, вирішила не розміщувати у себе іноземні бази чи іноземні війська у мирний час, а також повністю виключила присутність ядерної зброї на своїй території.
Саме «скандинавській» підхід, за думкою ряду аналітиків, міг би стати моделлю для країн Центральної та Східної Європи, а також Балтії, що теж розташовані поблизу Росії.
На думку противників, нерозумно було розширювати Альянс, не враховуючи геополітичні реалії. Чим ближче інфраструктура НАТО – бази, війська і, головне, ядерна зброя – наближалися до Москви, тим більшої, на їх думку, політичної шкоди завдавала співпраці з Росією.
Навіть такий послідовний прихильник трансатлантичних зв’язків, як Джо Байден, який тоді був сенатором, ще у 1990-х роках зазначав, що запропонована модель розширення НАТО викликає проблеми. У 1997 р. він писав, «продовження «Партнерства заради миру», яке виявилося продуманішим і успішнішим, ніж, гадаю, припускали багато, було б найкращим варіантом».
На думку скептиків, помилка Вашингтону полягала не в розширенні НАТО, а в тому, як це було зроблено – в результаті невдоволення Москви максимально загострилося і спровокувало реакцію у відповідь.
Більшість західних політиків та спостерігачів сприймали протести Москви як пережитки радянської ідеології, від яких Росія сама відмовиться, коли перейде до вільного ринку та ліберальної демократії.
Тим же, хто не вірив у перспективу такого перетворення Росії, розширення НАТО здавалося ще більш доцільним: Європі потрібен був захист від Росії, яка представляла потенційну загрозу, дедалі реальнішу в міру того, як відбувалося відновлення російської економіки, посилення авторитарних тенденцій у російській внутрішній політиці та геополітичних амбіцій Москви.
«Неприскорене» розширення
Архітектором політики розширення НАТО на схід у Білому домі став тодішній помічник президента Клінтона з національної безпеки Ентоні Лейк.
Ще в 1993 році у своїй зовнішньополітичній промові “Від стримування до залучення” Лейк виклав основні ідеї нової стратегії НАТО. Організація повинна стати блоком «холодної війни» і стати інструментом для залучення країн Східної Європи до демократичних інститутів Заходу. Це, як вважали у США, мало надати НАТО нову роль у забезпеченні європейської безпеки.
Так як «демократії друг на друга не нападають», як сказав Клінтон 1994 р. у зверненні «Про становище в країні», демократизація нових членів НАТО повинна була зміцнити безпеку в Європі. Таким чином, НАТО стало інструментом просування демократії на схід.
Під час своєї першої поїздки в Європу як президента у січні 1994 року Клінтон запитав лідерів країн НАТО: «Чому ми повинні прокреслювати нову лінію в Європі лише трохи далі на Сході?». В результаті «демократична Україна» опиниться на невірному боці. Партнерство – найкраща відповідь, тому що воно відчинить двері, але одночасно дасть США та їхнім союзникам по НАТО «час, щоб звернутися до Росії та інших країн колишнього Радянського Союзу, які ми ігнорували в період усіх цих дебатів».
Посунувши на «задній план» ПЗМ, адміністрація Клінтона була змушена вирішувати, скільки країн стануть повноправними членами НАТО і в якій черговості.
В цьому ключі виникало два питання. Щоб знизити витрати на кожен «дюйм», чи має розширення з повноцінним членством уникати перетину чутливих до Москви ліній, тобто меж колишнього СРСР? І чи потрібно накладати на нових членів якісь обмеження щодо того, що може відбуватися на їхній території, за аналогією зі скандинавською моделлю чи забороною ядерної зброї у Східній Німеччині?
На обидва питання команда Клінтона відповіла твердим “ні”. Вже у червні 1995 р. Телбот у розмові з лідерами балтійських держав наголошував, що перші країни, які вступлять до НАТО, безумовно, не стануть останніми. До червня 1997 р. він говорив вже виразніше. Адміністрація Клінтона «не вважатиме процес розширення НАТО завершеним чи успішним доти, доки не будуть задоволені прагнення країн Балтії». Він настільки послідовно просував цю позицію, що його помічники почали називати її «принципом Телбота».
Модель розширення було затверджено: воно відбуватиметься без урахування витрат у повній протилежності зі скандинавською моделлю.
Після підтвердження НАТО на Брюссельському саміті в грудні 1994 року своєї готовності прийняти нових демократичних членів із Центральної та Східної Європи в рамках еволюційного процесу, визначення практичних аспектів і принципів розширення було передано постійно діючій Раді НАТО.
10 грудня 1996 р. держсекретар США зробив у Брюсселі «пом’якшуючу» заяву про те, що «хоч нові члени НАТО будуть повноправними членами Альянсу, НАТО не має намірів, планів і причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів».
Водночас, США нічого не сказали про відмову від будівництва нових баз або іншої інфраструктури НАТО у Центральній і Східній Європі.
Президент Росії, в свою чергу пригрозив «холодним миром», якщо країнам Вишеградської групи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина) дозволять приєднатися до НАТО. В свою чергу, НАТО намагалося переконати Росію стати повноправним партнером, запропонувавши паралельний документ, який би започаткував новий діалог між НАТО та Москвою. Хоча в НАТО стверджували, що це не дасть Росії право вето на розширення Альянсу, східноєвропейські кандидати до НАТО побоювалися, що їхня безпека буде вирішуватися «повз їхні голови» двосторонньою дипломатією.
Противники побоювались, що розширення НАТО може перервати демократичну еволюцію в Росії і навіть відродити холодну війну.
Як підкреслив генсек Альянсу Хав’єр Солана, одне з завдань полягало в необхідності переконати Росію в тому, що «привілейовані відносини з розширеним НАТО набагато розумніші за будь-яку іншу альтернативу».
Збігнев Бжезінський в березні 1997 р. був переконаний, що місяці до саміту в Мадриді багато в чому будуть вирішальними. На кону стояли не просто нові члени НАТО, але й форма майбутнього Європи та її відносин зі Сполученими Штатами. Також на кону, хоча і не явно, стояло питання демократичної Росії. Бжезінський стверджував, що в міру просування процесу розширення збільшуються шанси на те, що Росія стане демократичною державою з міцними зв’язками з Європою та без геополітичних амбіцій по відношенню до колишнього соцтабору.
Станом на 1997 р. справжня дискусія серед союзників полягала не в тому, чи розширювати НАТО, а в тому, як це слід зробити.
Американська адміністрація намагалась допомогти президенту РФ провести ратифікацію тексту угоди між НАТО і Росією.
Звучали пропозиції щодо перегляду Договору про звичайні збройні сили в Європі, щоб відобразити нові політичні реалії після холодної війни. Як результат, НАТО не повинна була б розміщувати звичайні чи ядерні сили на території нових членів, доки їм не загрожує небезпека.
Пропонувались і зовсім ексклюзивні комбінації, щоб «задобрити» Росію. В середині 90-х років обговорювалось перспектива членства Росії в НАТО.
На думку Г. Кіссінджера, надмірні поступки США в Гельсінкі, де в березні 1997 р. відбувся американо-російський саміт, заради досягнення компромісу з Росією могли б підірвати основи функціонування НАТО як ефективної оборонної структури. Росія прагнула вторгнення в святиню – вплив на внутрішню дискусію в НАТО.
НАТО, до якого входила б Росія, перестала б бути дієздатним утворенням, що забезпечує міцний зв’язок між США та Європою. Отже, запланована консультативна рада НАТО-Росія, що утворювалась згідно укладеного в травні 1997 р. Основоположного акту НАТО-Росія, не надала Москві засоби відкладати, а тим більше блокувати рішення Альянсу.
Верх взяла точка зору, що запевнення Москві не повинні бути настільки щедрими, щоб створювати другосортний статус для нових членів НАТО. Одна справа – висловити позицію, що немає наміру розміщувати ядерну зброю чи звичайні військові сили в нових державах-членах, зовсім інша – відмовитися від цього варіанту.
Майбутнє розширення справді несло ризик розшарування НАТО. Як військовий альянс, НАТО, ймовірно, ставав менш централізованим для Вашингтону в епоху після холодної війни, ніж це було раніше, втім перше з 1990 р. розширення не змінювало цю тенденцію принципово.
Серед ймовірних ризиків майбутнього розширення НАТО також були «замороження» питання прийняття нових членів на невизначений термін, що спричинить побоювання та невизначеність у значній частині Європи, та провал ратифікації приєднання нових держав через спротив з боку Греції або Туреччини.
Щоб забезпечити успішний процес ратифікації трьох нових членів, Сполучені Штати чітко дали зрозуміти, що країни, які не ратифікують приєднання нових країн до НАТО, відхиляють не лише нових членів, але й самі Сполучені Штати.
В червні 1997 р. численні американські військові, дипломати та експерти з питань безпеки у відкритому листі до тодішнього президента США Білла Клінтона назвали рішення про членство східноєвропейських держав “політичною помилкою історичних масштабів”.
Розширення НАТО на схід, однак, відбулося. Хоча заперечення бодай одного члена Альянсу могло б цьому завадити.
Дебати щодо кандидатів
Декларація Брюссельського саміту НАТО 1994 р. ретельно виключила будь-які часові рамки для прийняття нових членів, оскільки на той момент в середовищі союзників відбувалися активні дебати про розширення. Саме для цього Альянс провів Дослідження щодо розширення НАТО у 1995 році.
Згідно з дослідженням, країни, які прагнуть вступити в НАТО, повинні мати можливість продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, серед яких: функціонуюча демократична політична система, справедливе ставлення до меншин, здатність і бажання зробити військовий внесок в операції НАТО. Згідно цього документу, держави, які «втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу».
Десять країн (Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія) подали документи для обговорення членства, які лягли в основу двостороннього діалогу між ними та НАТО. Згодом діалог було розширено, щоб включити Албанію та Колишню Югославську Республіку Македонію, довівши загальну кількість потенційних кандидатів до 12-ти.
В грудні 1996 р. країни НАТО висловили намір запросити одну або декілька держав-кандидатів на членство на саміті альянсу в Мадриді в липні 1997 року. НАТО визначила квітень 1999 року для завершення конституційних процесів поточних членів щодо перегляду Північноатлантичного договору з метою включення нових членів.
Вибір перших країн-кандидатів став першим випробуванням у процесі розширення Альянсу на схід.
Ситуація навколо розширення не була однозначною навіть в США, де президент Білл Клінтон був змушений долати інерцію проти руху Альянсу на схід. Згідно з даними опитувань 1997 р., 43% американських респондентів висловилися за розширення НАТО на Схід, але приблизно стільки ж були проти.
Додатковим негативним чинником, який розколихував суспільну думку в цьому питанні, була позиція провідних американських ЗМІ, які мали протилежні підходи в оцінці розширення Альянсу. Одним із медіальних форпостів табору противників розширення НАТО була американська газета «Нью Йорк Таймс», яка до кінця 1996 р. опублікувала 13 коментарів проти прийняття Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО. Оглядачі газети вважали, що адміністрація Б.Клінтона не відповіла на одне питання – «Чому створене під час «холодної війни» НАТО має бути кращим від ЄС інструментом розширення демократії?»
Противники розширення НАТО висували три аргументи: перший — «Чи бажаєте вмирати за Братиславу?», другий аргумент фінансовий, згідно з яким інтеграція країн Центральної Європи мала коштувати, на основі доповіді Конгресу США, 125 млрд. дол. США. Третій аргумент — це негативний вплив розширення НАТО на долю демократії в Росії.
Значно прихильнішою до процесу розширення була позиція європейських країн. Восени 1996 р. 68% французьких респондентів позитивно висловлювалися за прийняття Польщі до НАТО у Великій Британії свою підтримку висловили 79%, а в Німеччині 61%. Більш ширше опитування щодо ставлення до НАТО було проведене у вересні–жовтні 1996 р. урядовим американським інформаційним агентством (USIA). Опитування охопило респондентів 20 країн — які були членами Альянсу, прагнули ввійти в НАТО і не висловлювали такого бажання. Цікаво, що західноєвропейських респондентів було в чотири рази більше від тих, які висловилися проти діяльності Альянсу.
В центральноєвропейських країнах внутрішня підтримка вступу до НАТО була неоднорідною. Зокрема, 76 відсотків в Румунії та 65 відсотків в Польщі виступали за приєднання до НАТО. Втім, існував великий розрив між Румунією і Польщею та рештою країн-кандидатів. За винятком Словенії, яка мала 39 відсотків підтримки, жодна інша країна не мала більше третини за приєднання до НАТО. А два кандидати (Угорщина та Чехія) мали значну опозицію вступу до Альянсу, що охоплювала до чверті населення.
У травні 1997 р. громадська думка країн НАТО в питанні розширення стала більш прихильною для майбутніх членів. Водночас, тільки Польща була єдиною центральноєвропейською країною, кандидатура якої дістала підтримку всіх 16 країн Альянсу.
Привертає увагу той факт, що на питання «Зваживши, що твоя країна повинна виступити на захист кожної країни члена НАТО, чи підтримуєш прийняття до Альянсу?», за прийняття Польщі висловилися 74% британців, 70% — французів, 55% — німців.
Значна більшість членів НАТО підтримували також Чехію і Угорщину, в той же час коли за прийняття в найближчому майбутньому Словаччини та Болгарії висловлювалися тільки поодинокі країни.
«Старі» члени побоювалися, щоб нові кандидати не принесли з собою до НАТО регіональні конфлікти, які несподівано могли б стати проблемами всього Альянсу. Свідченням цієї дискусії була Словаччина, яка на початку 1996 р. вважалась одним з найбільш ймовірних кандидатів на вступ, а вже наприкінці року її шанси, через уповільнення темпів демократичних реформ, погіршились.
Крім трьох країн-фаворитів, що включали Польщу, Чехію та Угорщину, досить міцними були шанси у Словенії, але її значення з політичної та військової точок зору було незначним.
В той час експерти вважали, що прийняття цієї країни до Альянсу в 1999 р. стало б чітким сигналом, що наступні етапи розширення практично виключені. В свою чергу, Франція намагалася використати всі доступні їй засоби, щоб провести кандидатуру Румунії, вважаючи, що це збільшить вплив романських країн у НАТО. Франція акцентувала також увагу на необхідності зміцнення південного флангу Альянсу, тому що, на її думку, саме там потрібно було очікувати серйозні загрози.
Досить часто французькі дипломати застерігали, що якщо йтиметься про обмеження країн кандидатів до трьох, в такому разі це повинні бути Польща, Угорщина і Румунія. Втім, Румунія залишалася для США державою, політичну та економічну стабільність якої було важко прогнозувати.
Нідерланди вирішили підтримати Польщу, Чехію, Угорщину, Румунію та Словенію. Оскільки Румунія врегулювала важливі територіальні питання та проблеми меншин з Угорщиною, то, на думку Гааги, одноосібне прийняття Угорщини було б невдачею для тих у Румунії, які працювали над вирішенням суперечливих двосторонніх питань з Будапештом.
Досить прогнозованою була позиція Італії, яка, крім трьох «фаворитів», бачила в Альянсі також Румунію та Словенію, аргументуючи свою позиція тезою «зрівноваженого розширення, яке повинне охопити як Північ, так і Південь». У свою чергу, Іспанія підкреслювала необхідність прийняття Польщі, Чехії та Угорщини, але попри всю свою реалістичність підтримувала також Румунію і Словенію. Серед країн Південної Європи тільки Португалія була єдиною державою, яка будь яким способом не підтримувала кандидатуру Румунії. Португальські дипломати вважали, що для Альянсу «буде небезпечним прийняття країни, яка не є стабільною».
Зі свого боку, Греція вагалася в питанні включення Румунії та Словенії, остерігаючись, що їхнє членство «зменшить стратегічну роль Греції для Заходу в Середземномор’ї».
В цій ситуації протилежну грецькій позиції займала Туреччина, яка підтримувала прийняття до Альянсу максимальної кількості країн. З іншого боку, турецькі військові висловили обурення з приводу того, що Туреччину закликають прийняти колишні країни Варшавського договору до НАТО, коли здається ймовірним, що ці країни можуть приєднатися до ЄС раніше Туреччини. Таким чином, якщо ці держави будуть втягнуті в безпекову кризу, Туреччина буде покликана захищати держави, які вважаються рівними їй у питаннях безпеки, але з якими Туреччина не матиме рівного статусу торговельного та політичного партнера в ЄС.
Отже, у Франції, Італії та Туреччині дебати щодо країн-кандидатів обіцяли бути складними.
Канада висловлювалася за прийняття якнайбільшої кількості країн, щоб «розширити територію стабільності в Європі». Канада також була єдиною країною, яка підтримувала членство Словаччини. В свою чергу, Німеччина була схильна до прийняття тільки трьох країн – Польщі, Чехії та Угорщини – з метою захисту своїх східних кордонів.
За цих обставин кардинальне значення у цьому питанні мала позиція США, які, навіть всупереч іншим членам, були у змозі пролобіювати кандидатуру будь якої країни, за умови їхньої зацікавленості. Все ж, зважаючи на помірний супротив у Конгресі проти розширення НАТО, адміністрація Б.Клінтона воліла розпочати переговори тільки з трьома країнами – Польщею, Чехією та Угорщиною. Ці країни успішно провели економічні реформи та міцно стояли на шляху демократії.
Позицію США поділяла також Велика Британія, яка висловлювалася за поступове розширення Альянсу.
Незважаючи на старання Румунії і Словенії, їм так і не вдалося набути підтримки більшості країн НАТО до моменту проведення саміту в Мадриді.
9 липня 1997 року на Мадридському саміті НАТО було оголошено про перше з моменту закінчення Холодної війни розширення Альянсу за рахунок запрошення до членства Польщі, Чехії та Угорщині. Вони стали повноправними членами НАТО в 1999 р.
***
“Якщо Україна має вижити як незалежна держава, вона змушена буде стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона буде частиною Центральної Європи, тоді вона повинна буде повністю поділяти зв’язки Центральної Європи з НАТО та з Європейським Союзом”, – стверджував Збіґнев Бжезінський в такому далекому для нас 1997 році у книзі “Велика шахівниця”.
Під час розширення Альянсу в 1997-99 рр. важливо було забезпечити проміжні заходи безпеки для країн Східної Європи, хоча найбільшою впевненістю була чіткість і відданість союзників тому, що перше розширення НАТО є початком процесу, а не поодинока подія.
Безумовно, розширення НАТО пішло на користь багатьом країнам Центральної та Східної Європи, оскільки забезпечило необхідну конфігурацію регіональної безпеки, яка була відсутня після холодної війни. Воно відіграло також важливу роль у закріпленні демократичних перетворень у країнах колишнього соцтабору.
Одним з головних уроків першої хвилі розширення Альянсу після холодної війни є те, що першочергове значення мають успішні реформи в країнах кандидатах і їх відповідність політико-правовим критеріям, ніж конкретні соціологічні настрої на момент запрошення до членства. Приклад Чехії та Угорщини зразка 90-х років це наочно доводить.
Друге. Великим «самообманом» для західних союзників стало переконання в тому, що достатній рівень безпеки може бути поширений на інших сусідів Росії за програмою «Партнерство заради миру», навіть якщо вони залишаться поза межами розширеного НАТО. Як зазначали аналітики Пентагону і Держдепу, фінансові витрати на розширення НАТО мали бути керованими й не створювати серйозних проблем для оборонних бюджетів Альянсу, а тим більше для національних. Втім сьогоднішні матеріальні збитки, територіальні і людські втрати однієї лише України є неспівставними з щорічними витратами в 2 % ВВП на колективну оборону.
Наступний важливий висновок – переоцінка фактору співпраці з Росією з боку Заходу. В угоду стратегічної співпраці між країнами НАТО і Москвою були принесені безпекові інтереси новонароджених екс-радянських держав. Зрештою, «російська демократія» не зміцніла і, зрештою, впала точно не через питання про розширення НАТО, як це подавалося в 90-ті роки багатьма русофілами на Заході.
Після завершення холодної війни, коли існував запит на розширення НАТО, нездатність Вашингтону дотримуватись цього могло створити фундаментальні питання в Європі щодо надійності та стійкості США. Це було б нищівним ударом, зокрема, для Центральної та Східної Європи. В наші дні очевидним є те, що західна «поступка» в питанні розширення НАТО, стимулювала агресію Росії, оскільки її шантаж приніс бажані результати.
Американо-російські переговори про розширення НАТО в 90-х роках базувалися на прийнятті легітимності так званої «російської стурбованості». Чи справді ці занепокоєння законні, чи це, по суті, тактичні прийоми переговорів? Саме тоді Захід сам надав надмірної ваги російським запереченням і зміцнив здатність Москви впливати на свою громадськість і законодавчі органи. Ця тактична помилка має прямі стратегічні наслідки і в наші дні.
Які висновки з першої хвилі розширення НАТО має зробити Захід?
Немає універсальних геополітичних рішень, проте є невчасні і помилкові.
Під час хвилі розширення НАТО у 1990-х роках перспектива військового зіткнення з Росією здавалася пережитком минулого. Сьогодні НАТО змушено посилює захист території Альянсу від російської агресії та несе багатомільярдні витрати. В результаті, ціна прийняття в НАТО східноєвропейських держав стрімко зросла для всіх нових і потенційних членів.
Росія не може стверджувати, що її право на безпеку скасовує такі ж самі права інших держав-учасниць. Той факт, що Росія оточила себе поясом конфліктів, сам по собі є відповіддю на те, що є ключовою проблемою, яку необхідно буде вирішувати Альянсу після перемоги України.
Джерело: https://lb.ua/world/2022/10/05/531560_persha_hvilya_rozshirennya_nato_pislya.html
05.10.2022