8 травня 1945 року. Рано-вранці. Посольство Великої Британії у СРСР. Вікна відчинені, британський гімн змінює нью-орлеанський джаз, сміх, канонада пробок від шампанського.
7 травня о 02.40 за середньоєвропейським часом у Реймсі підписано Акт капітуляції Німеччини. Капітуляцію підписали німецький генерал Альфред Йодль, від імені союзників її прийняли американський генерал Беддел Сміт та радянський генерал-майор Іван Суслопаров.
У світанковій Москві поки що тиша.
Сталін цю дату і капітуляцію не визнає. Маршала Жукова він змусить підписати ще один акт капітуляції з Кейтелем на добу пізніше.
Помолоділа, висока, спортивна (лише місяць тому вона відсвяткувала своє шістдесятиріччя) — Клементіна Черчілль легко встає на стілець у великій залі посольства з келихом:
-П’ємо за перемогу! За перемогу!
Її слова зустрічають криками. Люди обіймаються, регочуть, плачуть, п’ють. Вижили. Пережили. Страшні шість років позаду.
Москва вибухне тріумфом тільки через добу.
І все ж 8 травня – перший мирний світанок.
***
8 травня Клементіна Черчілль у Москві з двома дуже важливими місіями.
Як голова фонду Червоного Хреста “Допомога Росії”, вона привезла в Ростов новітнє обладнання для двох госпіталів на 1500 ліжок кожен. Повністю, під ключ, включаючи за останньою технологією оснащені операційні, розбірні ліжка з підголів’ям, що піднімається, які можна перетворити на каталки, системи для переливання крові, постільна білизна і навіть хірургічні рукавички.
З вересня 1941 року британці — різного віку- від пенсіонерів до школярів, багаті та бідні, незалежно від переконань і ставлення до комунізму та СРСР, несли свої пенси та фунти у “Фонд місіс Черчілль”. Метою фонду було зібрати 1 мільйон фунтів. Проте британці зібрали 8 мільйонів.
Черчілль жартівливо скаржився послу СРСР у Британії Майському, що дружина стала цілком одержима цією роботою і “ви знайдіть їй місце роботи там у якійсь своїй раді”.
Друга її місія — подивитися у вічі Сталіну…
…По всій Європі зараз тріумфування серед руїн. Усвідомлення заплаченої ціни ще не прийшло. Найстрашніше після війн приходить потім. Не лише до переможених, а й до переможців, коли закінчуються і адреналін, і наркоз простої та ясної мети перемогти…
Шість років Клементіна, Уінстон та їхні дорослі діти робили для цієї перемоги все, що було в їх силах.
Після конференції в Ялті Черчілль поринає у свої найстрашніші сумніви.
Він починає усвідомлювати, що ціною перемоги над Гітлером було закабалення половини Європи, продовження горезвісної «світової революції», і саме він, Черчілль, був одним із тих, хто зробив таке можливим, він був «адвокатом Сталіна» перед союзниками, Парламентом, і тепер відповідальність лежить і на ньому.
Вже дуже хворий, Рузвельт наприкінці війни явно симпатизував Сталіну, котрий набрав безпрецедентну історичну вагу. Але травні 1945 року адреналін та ілюзії у Черчілля закінчилися. Грецію та Туреччину вдалося «відбити», але Східна Європа, яку зайняла багаторазово посилена ленд-лізом Червона армія, виявилася заручником перемоги…Черчілль має всі підстави вважати свою перемогу пірровою…
Що він — старий, сентиментальний дурень (це про себе!) — недооцінив небезпеку. І все ж таки він сподівається, на те, що Сталін вирішить не рвати бойове братство… Інакше коричневий кошмар Європи може зміниться на червоний, одна диктатура на іншу, і різницею стане лише фасон вусів у диктатора.
Шість років титанічних зусиль безупинного Уінстона (розміняв сьомий десяток!), шість років роботи на межі людських можливостей. І весь цей час його підганяло чітке усвідомлення своєї місії: це війна проти мороку диктатури за збереження європейської цивілізації.
Черчілль залишив своє визначення цивілізації, до якого прийшов під час війни:
“Цивілізація передбачає свободу критики уряду, свободу преси та виступів, свободу релігійних вірувань, відсутність расових переслідувань, юридичну законність та справедливість”.
***
Його ставлення до Сталіна у роки постійно змінювалося. Черчиллю імпонувало вміння Сталіна вселяти послух, його небагатослівність, здатність миттєво схопити суть питання.
Черчілль не зовсім чітко уявляв, яка потужна тиранічна машина придушення була підводною частиною цього айсберга.
Сталін умів акторствувати, маккіавелієвськи розумів, чим можна емоційно підкупити людину, якщо хотів її зачарувати. Одного разу, під час вечері, Аверелл Гарріман запитав Сталіна, який постійно сьорбав з великої склянки, що він п’є: — Горілку! – відповів той. Але Гарріман непомітно понюхав вміст, це була вода — Сталін брехав.
Черчиллю такі маккіавеліївські підходи були зовсім чужі. Він говорив, що ніби “існує два Сталіна – добрий і злий”. Це шизофренічне сприйняття мучило його.
У 1941 році Черчілль, ризикуючи власною розвідкою, попереджав його про напад армій вермахту на СРСР, що готується. Сталін цей лист проігнорував і навіть не відповів. Чи не повірив Черчіллю? Можливо. Але Черчілль говорив правду, і тепер обоє це знали.
У важкій розмові з Черчіллем у серпні 1942 року Сталін був різким і грубим. Закинув йому боягузтво. “Тільки доблесть Вашої армії змушує мене пробачити Вам це звинувачення”, – прогарчав Черчілль у відповідь.
Сталін, щоб розрядити обстановку, запросив свого візаві на квартиру в Кремлі, “трохи випити”. Це виявилася рясна вечеря з вином і молочним поросям. Вони говорили про все – від герцогів Мальборо до Маркса. Вечеря закінчилася о другій годині ночі, і Черчілль відлетів на своєму важкому бомбардувальнику “Liberator” до Лондона повністю зачарований, заявивши потім Клементині: “Якби я вечеряв зі Сталіним раз на тиждень, то у нас не було б жодних проблем”.
У СРСР пішла величезна допомога союзників з ленд-лізу (на суму, що склала до кінця війни до 17 мільярдів доларів або на 7 тонн чистого золота). Допомога ця включала все – від танків до літаків, від продовольства до хімікатів і металів, без яких немислимо стратегічне виробництво).
Все це перевозилося британськими конвоями в неймовірно небезпечних умовах Арктики, в акваторіях, нашпигованих морськими мінами та нацистськими субмаринами. Загинуло безліч британських моряків. У Тегерані, 30 листопада 1943 року Сталін, виступаючи на урочистому обіді на честь дня народження Черчілля, віддав належне цій допомозі ”Без машин, отриманих за ленд-лізом, ми програли б цю війну”.
Черчілль знав за собою один недолік — він надто зачаровувався людьми і починав приписувати їм уявні позитивні якості. Таке бувало неодноразово. І тоді Уінстон закликав на допомогу свою Клеммі.
Її інтуїтивні судження про людей, психологічні характеристики, які вона давала, завжди вражали його точністю, і неодноразово, в результаті, його рятували. Він довіряв їй як собі, і саме тому коли “Фонд допомоги Росії” запросили до Москви та у шеститижневу поїздку СРСР, вони разом вирішили: вона має їхати! Вона має зустрітися зі Сталіним. Вона має подивитися в очі цій людині і сказати, чого можна від неї чекати.
Баронеса зустрілася з генераліссимусом у Москві, передала йому подарунок чоловіка — ручку із золотим пером зі словами: “Мій чоловік сподівається, що Ви напишете йому цим пером безліч дружніх послань”. Сталін «привітно усміхнувшись», відповів, що пише лише олівцем і відклав ручку убік.
Далі шлях Клементини лежав на південь — Ростов, Одесу, Крим, П’ятигорськ.
Черчілль відправляє їй нетерплячі послання: “Дорога Клеммі, як твоя зустріч зі Сталіним? Будь ласка, напиши про всі подробиці.” Вона відбувається загальними фразами.
Черчілль лише згодом здогадався: навіть дипломатичну пошту його дружини могли переглядати, і вона це знала.
На всьому шляху поїзда, в кожному місті, куди вона приїжджає, її зустрічають натовпи людей з квітами, подарунками, зі щирим теплом та вдячністю. Покалічені солдати в шпиталях тиснуть їй руки, посміхаються з-під своїх бинтів. Вона перед поїздкою трохи навчилася російській, співає з ними “Дубинушку” яка в Англії відома як “Пісня Волзького човняра”. У Сталінграді вона бачить увесь жахливий ступінь руйнувань і представляє всю безодню пережитого цими людьми! Повернувшись Клементіна напише про це в невеликій брошурі, вся виручка від якої піде на користь Фонду допомоги Росії.
Але ставлення офіційних представників змінюється у зворотній пропорції до дружелюбності простих людей. Без “імперіалістичних хижаків” як ворогів звалиться вся система. Система заточена на постійний конфлікт.
В одному зі своїх листів баронесі Ратборн, яка займалася в Парламенті проблемою польських біженців і написала Клементині, про те, що творять у Польщі радянські війська, Клементина пише: “Мені скорботно бачити, як поступово погіршуються відносини між нашими країнами. Побувавши в Росії лише короткий час, кілька тижнів, я не могла не закохатися в цих людей, і ми повинні завжди відокремлювати їх від їхнього уряду – таємничого, зловісного та дуже сильного”.
Клементіна прилетіла до Лондона 12 червня 1945 року, Уінстон зустрічав її на бетоні аеродрому. Її місію було завершено.
Ми так ніколи не дізнаємося, що побачила Клементіна в очах Сталіна і що розповіла про нього Уїнстону. Цього в деталях не зберегли її листи, ні щоденники. Надто вже неприємним був спогад? Невідомо.
Відомо лише одне. 12 червня 1945 року датується лист Черчілля нового президента США Трумена, в якому він вперше вжив термін “Залізна Завіса” (а зовсім не у Фултонській мові): “An iron curtain is drawn down upon their front. We do not know what is going on behind…”
Здається, Клементіна підтвердила: надії немає. Залізна Завіса опустилася на багато десятиліть.
У 1978 році дочка Клементини і Уінстона Мері Сомс здивується, що на панахиді Клементини Черчілль у Вестмінстерському абатстві, серед численних міжнародних організацій, які надіслали своїх представників, не було нікого з СРСР. Невже вони забули? Мері Сомс не могла зрозуміти: тоталітаризм це завжди повна монополія та влада над історичною Пам’яттю людей.
Переклад з оригіналу: Carina Cockrell-Ferre