В цей день – 9 липня 1997 року в Мадриді, де, як і цьогоріч, проходив саміт Альянсу, було підписано Хартію про особливе партнерство НАТО та України.
Цей документ значно просунув наші відносини, але не наблизив Україну до членства.
З одного боку – Україна першою з держав СНД зважилася вибудовувати власні відносини з Альянсом, не питаючи дозволу в РФ. З іншого – питання членства України в НАТО так і не постало на порядку денному.
Чому Київ не пішов дорогою Варшави, Праги або Вільнюсу, піклуючись про власну безпеку на роки вперед? Чи був у нас шанс і бажання стати членом провідного оборонного клубу світу?
***
“Якщо Україна має вижити як незалежна держава, вона змушена буде стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона буде частиною Центральної Європи, тоді вона повинна буде повністю поділяти зв’язки Центральної Європи з НАТО та з Європейським Союзом”, – стверджував один з найкращих геостратегів XX століття Збіґнев Бжезінський в такому далекому для нас 1997 році у книзі “Велика шахівниця”.
Тогочасний генеральний секретар Альянсу Хав’єр Солана у промові в Лондонському інституті міжнародних відносин в березні 1997 р. зазначив: «Україна займає чільне місце в Європі. Незалежна, стабільна та демократична Україна є стратегічно важливою для розвитку Європи в цілому. Ми розвиваємо особливі та ефективні відносини між НАТО та Україною, щоб сприяти участі України у забезпеченні стабільності в Європі. Ми працюємо разом з українськими чиновниками над інституціоналізацією відносин у сфері безпеки до початку Мадридського саміту».
Цьому саміту передували три визначні події для європейської безпеки.
В березні 1997 р. відбулася зустріч президентів США та Росії у Гельсінкі. Цікаво, що Борис Єльцин перебував тоді не в дуже хорошому фізичному стані після виборів літа 1996 року і подальшої операції на серці. Тому було вирішено зупинити вибір на Гельсінкі, щоб не робити дальню подорож.
Центральним питанням цієї зустрічі було розширення НАТО на схід та майбутні відносини Росія-НАТО в цьому ключі. Як свідчать розсекречені документи, Москва намагалася протягнути «сейфову угода» з Вашингтоном щодо неприйняття в НАТО екс-країн СРСР.
Пряма мова Бориса Єльцина на цій зустрічі з президентом США: «Наша позиція не змінилася. Розширення НАТО на схід – помилка. Але я маю вжити заходів, щоб пом’якшити негативні наслідки цього для Росії…. Важливо одна річ: розширення не має включати колишні радянські республіки. Я не можу підписати будь-яку угоду без цієї [умови]. Особливо це стосується України. Якщо ви її залучите, нам складно буде обговорювати з Україною деякі питання».
Президент РФ намагався пояснити своєму американському колезі: «Ми бачимо, як розвиваються ваші стосунки з українцями. Це не йде на користь нашим відносинам з Україною чи вирішенню російсько-українських проблем. Нам потрібно, щоб США поводилися стримано у відносинах з Україною. Я розумію, наскільки складне це питання, але ми не маємо територіальних претензій до цих та будь-яких інших країн або якихось претензій на лідерство щодо них… Наші відносини з країнами СНД та Балтії мають нагадувати ваші з НАТО».
«Ще одна проблема – ваші морські навчання біля Криму, – продовжував Єльцин – Це все одно, якби ми проводили навчання на Кубі. Для нас це неприйнятно. Ми не збираємось захоплювати Севастополь. Ми хочемо лише зберегти певну інфраструктуру. Ми поважаємо Грузію, Молдову та інші країни, і ми не маємо претензій на їхню територію. Ми хочемо орендувати деякі об’єкти для Чорноморського флоту».
Президент РФ запропонував вказати у спільній заяві за підсумками зустрічі, що Росія не має претензій до інших країн. Що ж до країн колишнього СРСР, то Клінтону запропонували укласти усну «джентльменську угоду», що жодна колишня радянська республіка не увійде до НАТО. Ця джентльменська угода не має бути оприлюднена.
Білл Клінтон не прийняв пропозицію: «…тепер існує нова Росія і вона не має наміру захоплювати інші країни… Я вже казав тобі, що намагаюся створити нове НАТО, яке не становитиме загрози Росії, але дозволить США та Канаді залишитися в Європі, працювати з Росією та іншими країнами, щоб побудувати єдину, вільну Європу… Якщо ми погодимося, що жодна з країн колишнього Радянського Союзу не може вступити до Альянсу, це буде погано для наших спроб побудувати нове НАТО, але також і для твоїх спроб побудувати нову Росію… Уяви собі, яким жахливим посланням буде укладання таємної угоди, яку ти пропонуєш. По-перше, у цьому світі немає нічого таємного. По-друге, це послання виглядатиме так: «Наша організація, як і раніше, виступає проти Росії, але є риса, яку ми не перейдемо».
Більшість експертів вважають, що переможцем цього саміту США-Росія вийшов саме американський президент – він фактично отримав схвалення Росії на приєднання до НАТО країн колишнього соціалістичного блоку. Проте, як засвідчила історія наступних 25 років, не все так однозначно. Що цікаво, в обмін на це визнання Клінтон запросив Росію приєднатися до організації “Групи семи”, яка згодом стала “Вісімкою”.
Надалі, 27 травня 1997 р. між НАТО та Росією підписано Основоположний акт про співпрацю. В цьому документі Росія зобов’язалась поважати територіальну цілісність всіх європейських держав та відмовилась від застосування сили як способу вирішення суперечок, створено Комісію Росія-НАТО. Москва на десятиліття стала «стратегічним партнером» НАТО.
Через кілька днів, 31 травня 1997 р., Україна уклала з Росією Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, в «пакеті» з яким йшла угода про пролонгацію перебування в Севастополі Чорноморського флоту РФ на 20 років. Ця угода легітимізувала присутність на українській території російської військової бази, що в принципі заборонено в українській Конституції. Чорноморський флот було до цього згадано як тимчасове явище в перехідних положеннях нашої Конституції.
Такий ланцюжок укладення масштабних міжнародних документів з різницею в кілька днів не був випадковим.
Ще наприкінці 1995 р. Президент України Л.Кучма заявив: «Україна не повинна бути яблуком розбрату між НАТО і Росією. Україна хоче бути мостом, який об’єднує сторони. Це має бути позаблокова країна». Як бачимо, не без участі тодішнього українського керівництва відносини України та НАТО почали розглядати в контексті взаємодії в штучно створеному трикутнику «НАТО-Україна-Росія».
9 липня 1997 року на Мадридському саміті НАТО, на якому було оголошено про перше з моменту закінчення Холодної війни розширення Альянсу за рахунок запрошення до членства Польщі, Чехії та Угорщині, Україна підписала Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО.
Хартію підписали другий президент України Леонід Кучма та тодішній генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана.
Вона зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і визначила необхідність «розвивати відносини особливого і ефективного партнерства, яке сприятиме більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі». Проте амбіцій про наше можливе членство в Альянсі документ не відображав. Коло замкнулося.
Отже, саме в 1997 р. в штучно створеному трикутнику «НАТО-Росія-Україна» закладено неприродні протиріччя та негласні «залежності», що призвели до сучасної безпекової кризи в Європі. Мадридська Хартія Україна-НАТО стала лише кульмінацією цього процесу для нас, а не причиною.
***
В квітні 2002 р., під час візиту до Польщі, Президент України Л.Кучма на запитання журналістів про намір України вступити в НАТО показово відповів: «Запросіть нас, і ми вступимо».
Проте, через 5 років після Мадриду-1997, Кучма вже мав справу з іншою Росією, що намагалася не лише тримати «на гачку» екс-радянські республіки, а й остаточно повернути їх до власної зони впливу.
Позаблоковість України в 1990-х роках існувала як наслідок невирішеної дилеми: «вступати в Ташкентський договір (ОДКБ, травень 1992) не з руки, а до членства в НАТО не запрошують». Вправно тактично маневруючи між двома центрами сили в Європі, другий Президент України не унеможливив, а відклав конфлікт з Росією щодо участі України в системі колективної оборони Європи.
Тодішня наша еліта здебільшого навіть не уявляла, як має виглядати європейська Україна і чому питання безпеки є первинним за економічний добробут. Їй ідеологічно була набагато ближчою Росія, ніж західний цивілізований світ. Тому, коли 1997 р. держави Центральної та Східної Європи активно торували шлях до НАТО і ЄС, Київ уклав небезпечну угоду з Москвою, що, зрештою, стало прологом до агресії.
Вирішивши важливе для західних країн питання нерозповсюдження ядерної зброї, Україна не спромоглася отримати для себе дієві безпекові гарантії колективної оборони, вчасно використавши геополітичну ситуацію в Європі. Приклад країн Центральної Європи та особливо Балтії, що також мають спільний кордон з РФ, свідчить як важливо було використати «вікно можливостей» в 90-ті роки.
В липні 1997 року до складу Альянсу входили 16 країн, через чверть століття їх кількість подвоїлась – невдовзі їх має бути 32 (після завершення ратифікації приєднання Фінляндії та Швеції).
Членами НАТО з того часу стали країни, яких 1997 р. навіть не було на мапі світу. Проте серед них досі немає України.
09.07.2022