Володимир Путін і Дмитро Медведєв цього року у своїх статтях показово розповіли, що вони думають про Україну. Не будемо ще раз зупинятися на наративах Москви щодо заперечення існування української держави і відсутності необхідності обговорення долі нашої країни за нашої ж участі.
Якщо статті цих перших двох представників кремлівської «еліти» спрямовані переважно на «внутрішнього споживача» в РФ, то в листопаді цього року набрала сили нова хвиля інформаційної «атаки» на громадсько-політичну аудиторію як в Україні, так і на Заході.
Серед цих «інформаційних бомб» є, як відверто пропагандистський матеріал, так і месседжі опонентам Росії назовні.
20 листопада відомий графоман і колишній перший заступник глави адміністрації президента РФ Владислав Сурков опублікував пропагандистську статтю, в якій заявив, що Росія «не втратила імперських інстинктів і буде розширюватись».
«Експорт хаосу справа не нова. „Поділяй і володарюй“ – стародавній рецепт. Поділ – синонім хаотизації. Згуртовуй своїх + роз’єднуй чужих = правитимеш і тими, і іншими. Протягом століть Російська держава з її суворим та малорухливим політичним інтер’єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами.
Для Росії постійне розширення є не просто однією з ідей, а справжнім екзистенціалом нашого історичного буття», – констатує ідеолог «суверенної демократії».
«Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменовані на наддержави. Кримський консенсус є яскравим прикладом консолідації суспільства шляхом хаотизації сусідньої країни. Скарги Брюсселя та Вашингтона на втручання Москви, неможливість врегулювання значних конфліктів у всій земній кулі без російської участі показують, що наша держава не втратила імперських інстинктів», – стверджує російський пропагандист, згадуючи про зухвалу окупацію української території.
«Якщо так піде й надалі, то ЄС стане полігоном для утилізації політичного сміття, куди волоцюги та шпигуни з усієї планети натягнуть гнилих надлишків класової та расової ворожнечі», — вважає Сурков, – «Росія ж у наступному історичному циклі «отримає свою частку в новому всесвітньому збиранні земель (вірніше просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як бувало в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу. Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому що це фізика».
Потік свідомості пана Суркова у цій статті схожий на гасла «Майн Кампф» відомого людожера ХХ століття, проте не варто їх недооцінювати.
«У будь-який момент в Україні може спалахнути так, що мільйони українців побіжать шукати притулок в інших місцях», – заявив Секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев в інтервʼю газеті «Аргументи і факти» 24 листопада на тлі концентрації військ Росії на кордонах України. За його словами, до такої ситуації призвели недалекоглядні дії Заходу, який, як він стверджує, «встановив свій протекторат в Україні» та «довів суспільство до безправʼя, а окремі верстви населення до злиднів».
Втім, більш зважену позицію і реальні пропозиції Росії до діалогу з Заходом висловлюють дещо інші джерела. Одним з основних ретрансляторів сигналів російської керівної «еліти» Заходу, з українського питання зокрема, є головний редактор видання «Росія в глобальній політиці» Федір Лук’янов.
24 листопада опублікована стаття пана Лук’янова «Висока напруга. Українська криза показує, що в Європі настав час заново креслити «червоні лінії».
Автор схиляється до того, що те що відбувається зараз навколо відносин Росії та України, а точніше – відносин Росії та США у зв’язку з Україною, може виявитися серйозною віхою європейської історії після закінчення холодної війни та об’єднання Німеччини. «Відтоді основним став постулат, зафіксований у Паризькій хартії: «Ми повністю визнаємо свободу держав обирати спосіб забезпечення власної безпеки».
«Це означало, що тепер кожна європейська країна має право вступати до будь-яких військово-політичних альянсів. Втім, після 1991 р. вступити можна було лише до Північноатлантичного блоку – інших у Європі не залишилося» – зазначає Лук’янов.
Далі дозволю собі докладно процитувати основні тези Голови Президії Ради з зовнішньої та оборонної політики РФ, оскільки вони, на відміну від провокативних погроз і імперської пропаганди, містять певні сенси і російське бачення нових домовленостей із Заходом.
«Автоматичне і, як вважалося, безпроблемне розширення Альянсу було політико-ідеологічним підприємством, а власне військовий аспект відігравав другорядну роль. Нові держави-члени мало що могли додати до боєздатності блоку. А сам альянс не дуже припускав, що П’яту статтю договору про колективну оборону доведеться на ділі застосовувати до всіх держав, що знову вступили. Тобто формально це малося на увазі само собою, але навряд чи хтось у Вашингтоні чи західноєвропейських столицях всерйоз розраховував, що їм доведеться починати війну з Росією, захищаючи Латвію чи Словаччину. Це просто не розглядалося як ймовірний сценарій.
Вважалось, що НАТО може враховувати чи не враховувати чиїсь інтереси, але не ставити їх на таке ж значуще місце, як власні. Ну і мантра всього періоду з 1990-х по 2010-і: ніхто із зовнішніх гравців не може мати права вето в питанні побудови відносин НАТО і бажаючих до неї приєднатися.
Насправді, звісно, обмежувачі були. Битва за формулювання на Бухарестському саміті НАТО у 2008 р., коли Німеччина та Франція відбили наполегливі спроби США схвалити План дій щодо членства для Грузії та України, була обумовлена саме острахом різкої відповіді Москви. Але тодішній компроміс лише загнав ситуацію ще глибше в безвихідь. ПДЧ не дали, натомість у підсумковому документі було однозначно сказано, що колись ці дві країни увійдуть до Альянсу. Без жодних застережень.
На дипломатичному рівні Кремль запевняли, що це просто декларація – мовляв, ніхто ніколи не прийме Україну та Грузію до НАТО, чистий політес. Але визнане майже офіційно дводумство перетворювало військово-політичні та дипломатичні відносини на трясовину, підривало самі основи довіри. Поглиблювалося це все ще й тим, що, крім НАТО, є Європейський Союз. Організація начебто з НАТО ніяк не пов’язана, але така, що складає з нею єдиний євроатлантичний каркас з членством, що майже збігається. Зіткнення 2014 р. після Євромайдану остаточно нівелювало політичні кордони між різними європейськими структурами.
Сьогодні все більш заплутана та невиразна ситуація ускладнюється внутрішніми процесами, що йдуть і в більшості європейських країн, і в Сполучених Штатах, і в Росії, і в Україні, і в інших державах східної периферії Європи. Ці процеси здатні порушити стратегічні калькуляції грандів, які вважають, що вони ведуть розважливу гру. Хоча, здається, гранди вважають, що таку гру веде їхній опонент, а самі вони лише реагують.
Через тридцять років після початку нової епохи в Москві, здається, дійшли висновку, що підтримання колишньої системи замовчування і сигналів стає непродуктивним і веде тільки до поглиблення кризи. Коли Володимир Путін, виступаючи 18 листопада в МЗС, доручив міністру Лаврову домогтися від західних партнерів «надання Росії серйозних довгострокових гарантій забезпечення нашої безпеки на цьому напрямі», ймовірно, йшлося не про черговий рамковий документ у дусі того, що пропонувалися в нульові роки. По суті, треба говорити про відмову від того самого принципу «країна може вибирати собі будь-який альянс, і це тільки її справа».
Повертаючись до пастки розширення НАТО: настав момент, коли питання про військові гарантії, що вважалося теоретичним, новим країнам може стати нагальним. Важко повірити, що кошмарні сценарії, якими лякають молодших старших товаришів, – Путін захоче перевірити НАТО на «вошивість» і нападе на Прибалтику чи Польщу – обернеться дійсністю. Звісно ж, що у Москві більше поважають Альянс, ніж у Ризі чи Таллінні, і сумніваються, що він виконає свої зобов’язання. Але коли питання стосується країн, які до Альянсу не входять, проте поводяться так, ніби цей недогляд має бути ось-ось виправлено, ризик силового зіткнення зростає.
Проблема, яка призвела до російсько-грузинської війни у 2008 р., може виникнути знову. Відсутність формальних гарантій з боку НАТО у поєднанні з політико-ідеологічним, а частково і військовим накачуванням лояльних партнерів – ситуація нескінченної сірої зони. Коли Путін говорить про «напруження», яке треба підтримувати, він має на увазі постійне нагадування: неакуратність у цій зоні загрожує найгіршими наслідками.
Загострення у Східній Європі – сигнал того, що базовий принцип облаштування безпекового простору, закладений тридцять років тому, більше не працює. Розширення НАТО сформувало військово-політичний ландшафт, у якому ми зараз живемо. Збереження такої перспективи може призвести до загострення, відмова ж вимагає кардинального перегляду системи уявлень. Ревізії та затвердження системи «червоних ліній». Наприклад, повернення поняттю «фінляндизація» позитивного сенсу, яке воно мало у роки холодної війни».
Отже Росія словами пана Лук’янова пропонує колективному Заходу в особі США, НАТО і ЄС стратегічний компроміс з українського питання. Суть цього «компромісу» в розумінні РФ дуже проста: Україна, попри власну волю і позицію партнерів, не може стати членом НАТО і ЄС.
Серед «новацій» – ЄС прирівняно до НАТО в ступені «токсичності» для інтересів Росії. Подібна позиція «права вето» Росії на розширення НАТО і ЄС на Схід має поширюватись на всі екс-радянські країни щонайменше.
Власне, ця пропозиція і є квінтесенцією системних дій Росії починаючи з 2007 р. (з моменту проголошення т.з. Мюнхенської промови Путіна на конференції з безпеки).
Думка українського народу, ні Путіна, ні його поплічників з «розширення Росії» не цікавить. Бо ідеологами «руського мира» сказано що «українці і росіяни – один народ». Ще на початку нульових, ледь оговтавшись від економічного спаду і падіння цін на нафту, в Росії вирішили, з якого боку «залізної завіси» , мають жити українці. Як бачимо з одкровень кремлівських ідеологів, Росія наполегливо працювала над ідеєю «розчленування» України і в 2004-му, і в 2008-му, а особливо – після 2010-го року, коли вибір українського народу так спростив їй задачу.
Нинішня мілітарна ескалація на кордонах ЄС і України це елегантне (в розумінні Кремля) запрошення ключових країн Європи і США до діалогу з Росією щодо нових «червоних ліній» (читай – розподілу сфер впливу) на континенті. Це прямий і недвозначний натяк на повернення політики «сфер впливу», «буферних держав» і стратегічного паритету між великими державами за рахунок інтересів інших країн.
Росія будь що прагне отримати свої «дивіденди» прямо зараз, поки цінова кон’юнктура на енергоносії сприятлива, не вщухає пандемія коронавірусу, санкції Заходу за російську агресію ще не посилені, зовнішньополітична позиція ЄС і НАТО є реактивною, а увага лідера демократичного світу (США) прикута до протистояння з КНР.
Така диспозиція на шахівниці несе Україні як величезні ризики, так і нові можливості.
До ризиків слід віднести концептуальну неготовність західних міжнародних інститутів і еліт до нового гібридного або прямого протистояння з Росією і одночасної економічної конкуренції з Китаєм на тлі його військово-політичної експансії в Азії і Африці.
Серед факторів, що грають на мінус реальній підтримці України, насамперед, слід виділити шпагат, на якому знаходиться основний гравець Альянсу – США. Відповідно до діючої стратегії національної безпеки США: «Росія відіграє підривну роль, але Китай є єдиним конкурентом». Останні роки активізувалась військова активність Китаю в регіоні та Тайванське питання. Отже ресурсна готовність і політична воля адміністрації Байдена «тримати удар» на двох напрямках знаходиться під питанням. На цьому тлі, стратегічна угода запропонована Росією щодо «окреслення нових червоних ліній» може видаватися не гіршим варіантом, щоб зосередитись на Тихоокеанському регіоні.
До другого фактору слабкості позиції Заходу в діалозі з путінською імперією варто віднести позицію європейських країн-членів НАТО і «відцентрові» тенденції в ЄС. Brexit, активізація право-радикальних політичних сил на тлі міграційних проблем і інституційного розвитку ЄС, автономізація безпекової політики ЄС з подачі Франції та Німеччини, де-факто відсутність єдиної енергетичної політики, – всі ці чинники вдало інспіровані не без опосередкованої участі Росії в останнє десятиліття. Основний інструмент забезпечення колективної безпеки на євроатлантичному просторі – НАТО протягом періоду після завершення «холодної війни» не приділяв значної уваги безпековій стратегії Балто-Чорноморського регіону, отже наразі має оперативне відставання і змушений реагувати на російську агресію починаючи з 2014 р.
Третім фактором «хаосу» є, власне, українська влада і політична еліта. Спроби проведення реформ після Революції гідності, здебільшого, зазнали невдачі. Наша економіка є глибоко монополізованою в багатьох галузях, реформи судової і правоохоронної систем підміняються імітацією, антикорупційна політика уряду не вражає. Депресивний економічний стан багатьох регіонів, окупація Криму і частини Донбасу держави призвела до еміграції переважно працездатного і активного населення. За існуючої політико-економічної моделі держава не в змозі відповідати на зовнішні виклики без сторонньої допомоги. Українська еліта (свідомо не вживаю термін «влада») не спромоглася змінити ці правила гри. Подібна інерція української політичної системи і втома західних партнерів України від цієї проблематики віддало стратегічну ініціативу щодо Києва в руки Росії.
Тепер до позитиву. Попри те що Україна зараз проходить один з найбільш складних етапів свого розвитку після відновлення Незалежності, ми не втратили можливості до розвитку. То які фактори грають на нашу користь?
Фактор перший – час. Як ні парадоксально, але час грає на користь України. В широкому розумінні від року в рік, починаючи з 2014 р., Україна розвиває державні інституції (насамперед, це відчутно по готовності суспільства дати опір збройній агресії і формуванні нових ЗСУ), змушена під тиском партнерів та накопичених проблем проводити складні реформи. Формується національна свідомість і ототожнення себе з Україною. Адептів російської пропаганди меншає, а сама привабливість союзу а-ля СРСР після відкриття безвізу України з ЄС в категорії населення до 45 років суттєво знизилась (крім окремих регіонів Сходу і Півдня). Зменшення ролі Росії як екс-головного торгівельного партнера, ключового гуманітарного і культурного інфлюенсера робить свою справу.
Фактор другий – східноєвропейська солідарність. Історія розширення імперій має тисячі років. Прямо сьогодні союзна держава з фронт-меном в особі Білорусі, активно експортує міграційну кризу на польському кордоні. Поляки, навчені своєю історією взаємин з Росією і СРСР, знову відчувають виклик зі сходу. Продовження періоду майже 20-річного сталого розвитку під парасолькою НАТО та ЄС під великим питанням. Польська еліта розуміє виклики. Аналогічні загрози власній безпеці відчувають балтійські країни ЄС. Меншою мірою, але «прозріння» з російського питання наступає в Чехії, Словаччині, Румунії та на Балканах. Ці країни Центральної та Східної Європи гарно засвоїли уроки періоду початку Другої світової війни і комуністичного періоду після її завершення. Саме ці країни будуть в авангарді протидії Європи російському тиску та поверненню політики «сфер впливу» і «малих держав». Україна має свою додану вартість в політиці безпеки Балто-Чорноморському регіону. З огляду на існуючи фактори, як зовнішні, так і внутрішні в самому Альянсі, поява «східноєвропейського AUKUS» більше не виглядає фантастичним.
Третім вагомим фактором на користь позиції України є позиція англосаксів і скандинавських країн з питань європейської безпеки. Слід визнати, що від початку російської агресії в 2014 р. серед всіх членів Альянсу найбільш активними у наданні Україні військової допомоги є англосаксонські держави – США, Велика Британія, Канада. Зовнішньополітична позиція і налаштованість на військову кооперацію з метою підвищення критичного потенціалу стримування України в останні роки, є ілюстрацією наявності волі еліт цих країн на підтримку територіальної цілісності нашої держави. Така рішучість «англосаксів» в підтримці була б неможливою, якби не радикальна зміна громадської думки населення цих країн на користь активної підтримки України (в тому числі, військовими заходами). Дрейф в бік членства в НАТО двох нейтральних скандинавських країн (Швеція, Фінляндія), що прискорився після 2014 р., також грає на користь позиції опору Росії. Вже восени цього року міністр оборони Швеції заявив, що його країна готова відрядити військову місію до України. Враховуючи особливі відносини цих двох скандинавських держав з трьома балтійськими країнами, Росії доведеться вгамувати власний імперський апетит.
***
На завершення зазначу наступне: враховуючи медійну увагу, кількість комунікацій вищого керівництва Росії, готовність нести економічні і зовнішньополітичні втрати – фактор контролю над Україною є ключовим в доктрині національної безпеки путінської імперії. Але це не означає, що зі зміною лідера імперії, щось зміниться в її доктрині. Нам і, схоже, всій Європи варто налаштовуватись на довгий період дестабілізації (що включає інформаційний, енергетичний, безпековий компоненти) з боку Росії. Захід має знайти в собі силу і мотивацію не піддаватись на розмови про «нову Ялту», бо це лише неодмінно призведе до «нового Мюнхену».
Відносно «фінляндизації» і позаблоковості України, тут все просто. Прийняття висунутої Росією умови нами і партнерами на Заході це – наша капітуляція. Рімейк історії Чехословаччини 1938 року. Хіба ми не були в статусі позаблокової країни, коли зазнали агресії в 2014-му?) Жодні декларації і стратегічні компроміси про долю третіх країн без ефективного інструменту імплементації – лише гасла.
Символічно, що, в момент, коли Росія закликає зробити Україну нейтральною за зразком післявоєнної Фінляндії, сама ця країна схиляється до участі в колективній системі безпеки.
Втім, пам’ятаємо про головний принцип успішних держав (на прикладі тої ж SUOMI): допомагають лише тому, хто виявляє здатність боротися.