“У багатьох речах ми сповзли в минуле. Ми не маємо сьогодні серйозної інституційної здатності країни виконувати ті складні трансформаційні цілі, які закладені в Угоду про асоціацію і в кожну річну національну програму співпраці з НАТО. Це позначається на темпах, глибині і змістовності досягнення цілей», – заявила вчора Голова комітету ВРУ з європейської інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе під час дискусії «Вступ до НАТО та ЄС: прогрес, стагнація, імітація?» на Kyiv Security Forum.
Вона повідомила, що в 2018 році Альянс розсекретив плани дій щодо членства однієї зі своїх країн-членів, щоб Україна могла використовувати їх, як шаблон для виконання своїх програм. У 2018 році Україна також перейшла на інший тип підготовки РНП. У міністерствах були підготовлені люди, які б могли реалізовувати результативно орієнтований підхід. Однак зміна акцентів в реформі державної служби цей процес загальмував.
«Ті люди, які пройшли навчання, а це було понад 300 людей у різних міністерствах, які мали знати, як це все робити, — їх просто попереводили в інші департаменти, міністерства об’єднувалися-роз’єднувалися, і ми втратили частину тієї спроможності, яку вибудовували. А це втрата темпу», – зазначила пані Климпуш-Цинцадзе.
Іванна Климпуш-Цинцадзе наголосила, що ще однією проблемою є відсутність на рівні Парламенту інструменту моніторингу, аналізу, контролю і нагляду за виконанням річних національних програм співпраці України з НАТО: «Коли ми прийшли у Парламент 9-го скликання, то з колегинями з Комітету у закордонних справах ініціювали створення міжкомітетської групи, яка б могла вести цей напрям. Але колеги не погодилися. І досі немає «апетиту» від провладних колег у цьому напрямі. І це проблема, бо у громадянського суспільства немає у Парламенті інституціоналізованого союзника, з яким можна було би над цим працювати». Голова Комітету також припустила, що програми зі співпраці з Альянсом варто було б формувати на кілька років. Це забезпечило б наскрізність пріоритетів.
Враховуючи сказане екс віце-прем‘єром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (2016-2019 рр.) та діючим головою комітету ВРУ з питань європейської інтеграції, є про що задуматись в питанні ефективності роботи України над виконанням РНП з НАТО.
Відверто кажучи, пані Іванна права в тому що РНП наразі більше нагадує результат «колективного вінегрету» від низки відомств, ніж системний інструмент, що спрямований на виконання стратегічних завдань партнерства України з НАТО з розбивкою на оперативні заходи, що наближатимуть нас до наступного етапу відносин з Альянсом – ПДЧ. Крім того, фактично відсутній громадський контроль над змістом і якістю виконання РНП, що перетворює роботу з його формування, виконання та звітування на «замкнений у владних колах» процес.
Читаючи короткий звіт про зустріч Президента України з генсеком Альянсу у Нью-Йорку, ловлю себе на відчутті «déjà vu»: «…Володимир Зеленський поінформував Єнса Столтенберга про перебіг виконання нашою країною Річних національних програм під егідою Комісії Україна – НАТО. Він висловив сподівання, що країни – члени НАТО зможуть визначити для України вичерпний перелік реформ, відповідні критерії та «маркери»», виконання яких дасть змогу перейти до наступного етапу інтеграції з Альянсом».
Як на мене, то певні пункти з «вичерпного переліку реформ» успішно кочують вже не з одного робочого документу Україна-НАТО починаючи з 2002 року (лише назва цих документів змінилася з Плану дій на РНП). І від того що ми щороку робимо вигляд начебто цього переліку не існує або він ще «погоджується високими сторонами» чи «Україна достроково все перевиконала» суть справи не змінюється (правоохоронні органи, правосуддя, антикорупційні заходи, оборонні закупівлі… продовжувати не стану).
Що стосується звітності по виконанню РНП, то наразі відверто бракує регулярної публічної інформації і обопільної оцінки ефективності з боку уряду України та НАТО. Особисто я не зміг знайти в публічному просторі звіту про громадський або урядовий моніторинг виконання РНП після 2017 року (останній звіт за 2016 рік складався за участі Інституту Євро-Атлантичного співробітництва).
РНП Україна-НАТО 2020 р. та низкою попередніх річних програм було передбачено створення системи незалежного зовнішнього моніторингу виконання РНП. Проте, досі цього не реалізовано, що явно не сприяє громадському контролю за діяльністю нашого уряду в напрямку євроатлантичної інтеграції, і, зрештою, має вплив на сприйняття нас як прогнозованого партнера НАТО. В цьогорічній РНП Україна-НАТО вказане завдання зникло, з чого можна зробити висновок про «зміну пріоритетів».
Для Альянсу участь інститутів громадянського суспільства у формуванні змісту програми, регулярному моніторингу виконання та оцінки ефективності безсумнівно є одним з «маркерів та критеріїв» переходу на наступний рівень співробітництва з Україною.
В цьому році стартувала громадська ініціатива щодо створення Ради громадського нагляду за виконанням Річної національної програми під егідою комісії Україна-НАТО (https://nato.in.ua/kurs_nato-zvernennia-hromadskosti/?fbclid=IwAR2csg3Tu1ChIEDi7daiANLvyjI_Bcot94EaQGu5OkxGipvQ9Hvs1UD-C44).
Наразі зроблено перші кроки щодо формування керівних органів, цілей та завдань Ради. Втім, на мою думку, успішному розвитку цього інструменту незалежного громадського контролю бракує відсутність налаштованості виконавчої влади на кооперацію з подібною ініціативою (бо кожна владна інституція сприймає це не як комунікацію з метою підвищення ефективності політики, а як додатковий контроль і засіб тиску, в т.ч. політичного).
Можливо, прийшов час змінити цю «закриту парадигму», бо євроатлантична інтеграція це не про комфорт і маневри політиків, це, насамперед, – про гарантії нашої безпеки і майбутнє.