«Далека Північ, низька напруга»
Норвегія займає стратегічне положення на шляху з Північної Атлантики до Арктики і є країною-засновницею Організації Північноатлантичного договору з 1949 р. Вступити Норвегію до Альянсу змусила міжнародна обстановка, яка склалася на кінець сорокових років в Європі та характеризувалася початком холодної війни і наявністю потенційної загрози з боку Радянського Союзу.
Слід зазначити, що після закінчення Другої світової війни Норвегія спробувала займати «нейтральну» позицію, намагаючись триматися осторонь міждержавних альянсів. Осло вважав, що співпраця, що зародилася в ході війни між США, СРСР і Великою Британією, може продовжитися і в мирний час, але його надіям не вдалося справдитися. Між СРСР та його колишніми західними союзниками з антигітлерівської коаліції почалося активне протистояння. Навесні 1948 Норвегія остаточно відмовилася від нейтралітету, занепокоєна подіями, що відбулися на міжнародній арені: прихід до влади комуністів у Чехословаччині, тиск Радянського Союзу на Фінляндією з метою укласти договір про взаємну допомогу у військовій сфері.
США та Велика Британія теж докладали зусиль. Дипломатія цих країн широко використовувала розвідку та ЗМІ для роботи із громадською думкою невеликих демократичних країн. Особлива увага при цьому приділялася скандинавським країнам, насамперед Норвегії та Швеції, розташованим у безпосередній близькості до кордонів Радянського Союзу. У свою чергу Москва вживала активних зусиль для того, щоб не допустити входження скандинавських країн до військового альянсу з США. Принаймні завдяки цим зусиллям Швеція відмовилася від участі в НАТО. Що стосується Норвегії, то СРСР, у рамках своїх дій щодо недопущення цієї країни в Альянс, запропонував Осло рибопромислові пільги в радянському секторі Баренцевого моря та укладання довгострокового пакту про взаємний ненапад. Проте, пам’ятаючи досвід Другої світової війни, норвезький уряд відхилив пропозиції СРСР і продовжував вести переговори про Альянс. Серед іншого, орієнтація Норвегії на Захід була обумовлена її участю в економічній співпраці в рамках відомого «плану Маршалла».
Проте була альтернатива: «нордичний варіант», який міг би об’єднати сусідні скандинавські країни в оборонний пакт. Швеція була головним рушієм цієї ініціативи. Після невдалих спроб у 1930-х рр. вона наполягала на створенні федерації в 1942 році, а потім у січні 1948 року знову виникла ідея «Північного пакту». Данія, Норвегія та Швеція зустрічалися кілька разів протягом 12 місяців, щоб розглянути питання про створення повністю нейтрального блоку. Зрештою, ця пропозиція була визнана занадто слабкою, щоб протистояти потенційній радянській агресії. Норвезькі політики вважали, що Північний пакт може існувати лише за військової підтримки Сполучених Штатів і країн Західної Європи. Норвегія не змогла узгодити це зі Швецією і залишалася невпевненою, що скандинавський варіант справді гарантує безпеку.
Норвегія приєдналася до Альянсу через рік після того, як відхилила пропозицію Швеції про створення скандинавського альянсу в 1948 році і продовжує стверджувати, що оборонне співробітництво НАТО є вищим за будь-яке інше співробітництво в галузі оборони Північних країн. Рішення Норвегії приєднатися до Альянсу переконало Ісландію та Данію наслідувати її приклад і стати державами-засновниками НАТО у Вашингтоні. Фінляндія підписала договір про дружбу та взаємодопомогу з Радянським Союзом, а остання скандинавська країна – Швеція – залишалася нейтральною протягом усього періоду холодної війни.
З 1949 р. оборонна політика Норвегії почала тісно зв’язуватися з курсом НАТО. Вона стала отримувати істотну допомогу в розвитку свого оборонного відомства. З 1951 по 1971 рік Сполучені Штати та Канада безкоштовно передали Норвегії озброєння та різного військового спорядження на суму 7,6 мільярда крон. Приблизно чверть військових витрат Норвегії фінансувалася з допомогою трансфертів з інших країн-учасниць союзу. Норвегія сплатила лише 30% витрат на спорудження аеродромів, майданчиків для ракетних установок та складів боєприпасів.
Норвезькі сили були сформовані таким чином, щоб позбавити нападника можливості вторгнення на норвезьку територію або, у разі вторгнення, чинити опір (протягом 48 годин), поки союзники не прийдуть на допомогу Норвегії. Тоді, як і сьогодні, розуміли, що «допомога повинна надходити із Заходу, і вона повинна бути підготовлена в мирний час, щоб бути ефективною в часи війни».
На додаток до членства в НАТО, оборона Норвегії від вторгнення базувалася на загальній військовій службі, мобілізації та повній обороні, де все суспільство могло бути активізовано у разі збройного нападу. Протягом усього періоду холодної війни національна оборона була головною метою, а будь-яка міжнародна участь – другорядним завданням.
Для Альянсу загроза бойових дій під час холодної війни була цілком реальною. Прогнози НАТО з оцінок розвідки у вересні 1953 р., показують те, що НАТО вважало можливими радянську кампанію проти Норвегії та Данії, включаючи варіанти порушення території нейтральних Швеції та Фінляндії.
Протягом 1960-х років цей страх посилювався через занепокоєння щодо радянських атомних підводних човнів, які виходили на атлантичні судноплавні шляхи через стратегічний розрив Гренландія-Ісландія-Великобританія (GIUK). Ці морські проходи були єдиними шляхами для радянських підводних човнів, щоб залишити військово-морські бази на півночі Росії і мати вихід до Атлантичного океану. Це спонукало НАТО переглянути своє морське планування дій у надзвичайних ситуаціях.
Для захисту величезного і малонаселеного Північного флангу було створено штаб-квартиру об’єднаних сил НАТО в Північній Європі (AFNORTH). Штаб розташовувався за межами Осло в Кользасі і мав загальну відповідальність за оборону Данії, Норвегії, Північної Німеччини (район Шлезвіг-Гольштейн) і стратегічно вирішальних Балтійських підходів.
Проте, навіть ставши членом НАТО, Норвегія намагалася займати, наскільки це можливо, незалежну позицію. Отримавши головне – гарантії безпеки з боку Заходу, норвезький уряд у своїй політиці виходив з того, що Радянський Союз є панівною державою у регіоні, і намагався не провокувати його без потреби.
200-кілометровий кордон, який Норвегія мала з Радянським Союзом, давав їй інший погляд на міжнародні відносини. Ще до підписання Північноатлантичного договору норвезький уряд заявив, що не дозволить створювати іноземні бази на своїй території у мирний час. Відмова уряду Норвегії від розміщення баз НАТО з самого початку випливала з делікатного балансу, що йому довелося проводити як західному союзнику з одним із найбільших промислово-військових потужностей Радянського Союзу на Кольському півострові. Остання була однією з найбільших військово-морських і авіаційних баз Радянського Союзу під час холодної війни, створюючи пряму загрозу для Норвегії.
Дотримуючись вказаної лінії, в 1957 р. Норвегія відмовилася мати на своїй території атомну зброю в мирний час, а також розміщувати ракети середньої дальності.
З інших питань Норвегія також займала особливу позицію в Альянсі. Так, зокрема, Осло виступало проти прийому до Альянсу Греції та Туреччини. Проте, у відносинах із соціалістичними країнами Норвегія дотримувалася загального курсу Альянсу на стримування періоду «холодної війни». Водночас Норвегія стала однією з перших країн НАТО, яка стала виступати за розширення зв’язків та зниження напруженості у відносинах з країнами Варшавського договору.
Норвегія відігравала важливу роль в розвитку Альянсу. Халвард М. Ланге, багаторічний міністр закордонних справ Норвегії, був, можливо, однією з найвпливовіших фігур у Скандинавії, домагаючись приєднання Норвегії та Данії до НАТО. Цей непохитний прихильник західного шляху розвитку брав участь у переговорах про участь Норвегії в Альянсі і зміг підписати установчий договір від імені своєї країни, оскільки він був призначений міністром закордонних справ у 1946 році.
5 травня 1956 року він був одним із трьох експертів призначених вищим органом НАТО, що приймає політичні рішення (Північноатлантичною радою), щоб консультувати НАТО щодо посилення невійськового співробітництва та посилення політичних консультацій між його членами. Халвард Ланге, Гаетано Мартіно та Лестер Б. Пірсон очолили Комітет з питань невійськового співробітництва, також відомий як «Комітет трьох» або «Три мудреці». Халвард Ланге та його італійський та канадський колеги вважали, що якщо НАТО досягне успіху, їй потрібно буде розвиватися за межами суто військового альянсу. Союзники по НАТО були пов’язані спільним культурним, економічним і науковим прогресом, які були важливими для протидії баченню світу Радянським Союзом.
Звіт під офіційною назвою «Звіт Комітету трьох» або «Невійськове співробітництво в НАТО» був грандіозною працею, що змінила пріоритети та перетворило НАТО на Альянс, який ми знаємо сьогодні. Звіт досі є основоположним документом і розглядається як відправна точка для співпраці НАТО в наукових, культурних та економічних справах, а також у розширенні співпраці в інформаційній сфері.
Між стримуванням та заспокоєнням: Норвегія намагається знайти свій шлях щодо Росії
Відносини Норвегія-НАТО і питання Норвегії та Крайньої Півночі (Арктики) є нерозривними. З огляду на географію питання Норвегії та Крайньої Півночі, природно, пов’язані з двосторонніми відносинами Норвегії з Росією. Крім того, ці відносини не тільки визначаються двосторонніми відносинами, але також відображають температуру у відносинах між Росією та Заходом.
Норвегія залишається відданою залученню Росії через її традицію так званої «подвійної» або «базової політики», яка зосереджена на взаємних інтересах співпраці. Наприклад, традиція, яка була особливо очевидною з середини 1970-х років, сприяла тіснішому співробітництву Норвегії та СРСР у сфері управління рибальством під час холодної війни, де ключовим був запобіжний підхід. Як зазначає Норвезька експертна комісія з норвезької політики безпеки та оборони: немає протиріччя між чіткою політикою твердої лінії щодо Росії та активним співробітництвом. Норвегія має давню традицію використання цієї подвійної політики. Поки орієнтація Росії розглядається як інтерес, співпраця буде можлива, якщо буде вважатися корисною для обох сторін. Тому у важкі періоди норвезька політика щодо Росії має базуватися на «стратегічному терпінні».
Як країна з більш ніж 80 % морської території та 40 % сухопутної території, розташованої на північ від полярного кола, Норвегія розглядає Крайню Північ зоною свого посиленого інтересу. Відповідно до Шпіцбергенської угоди 1920 р. суверенітет Норвегії над архіпелагом Шпіцберген офіційно визнається 40 країнами-учасниками договору.
Продовження прикордонного співробітництва на благо обох країн – це одне з головних питань порядку денного не тільки місцевих жителів, але й Осло і Москви. Правила рибальства, охорона навколишнього середовища, пошуково-рятувальні операції – ось деякі напрямки, яким приділяється пріоритетна увага навіть у часи геополітичної турбулентності.
Починаючи з 2008 року привернення уваги НАТО та ключових союзників щодо проблем Норвегії на Півночі стало основним зусиллям норвезької безпекової політики. Норвегія намагалася підвищити актуальність Північного оборонного співробітництва скандинавських країн (NORDEFCO), проте країни Північної Європи мали різні підходи до безпеки. Росія була очевидною причиною занепокоєння Норвегії, але норвезька влада рідко заявляла про це прямо. Лише після зміни уряду в 2013 році та війни в Україні в 2014 р. влада Норвегії почала відкрито згадувати Росію як потенційну загрозу, яку потрібно стримувати.
Починаючи з 2014 р. НАТО поступово повернулося до наголосу на колективній обороні, а норвезька політика безпеки та оборони стала більш відокремленою від її політики Крайньої Півночі, оскільки вона перейшла до більш традиційних питань і географії часів холодної війни.
У протистоянні двох військових блоків полярного регіону під час холодної війни Норвегія була єдиною країною НАТО, яка мала сухопутний кордон з Радянським Союзом, що, у свою чергу, визначило північний («базовий») підхід Норвегії. З середини 2000-х років Арктика знову набула стратегічного значення. Відгукуючи динаміку холодної війни, це сталося насамперед тому, що Росія за президента Володимира Путіна почала зміцнювати свою військову (і ядерну) силу, щоб відновити позиції Росії у світовій політиці. На додаток до зміни політичних обставин в Арктиці, зростання значення регіону було також результатом природно (тобто географічно) домінуючого положення Росії на Півночі та її довгої історії сильної військово-морської присутності – Північного флоту – на Кольському півострові. На цьому півострові розміщені стратегічні підводні човни Росії, які необхідні для статусу країни як великої світової ядерної держави.
Один із прикладів делікатного питання, що стосується Арктики, у відносинах Норвегії та Росії стосується згаданого архіпелагу Шпіцберген. Окреслена домовленість про рибоохоронну зону задовольнила декілька держав, які висловили заперечення щодо наполягання Норвегії на виключних правах на ресурси, хоча розбіжності з Росією продовжують залишатися джерелом напруги. Позиція Росії, виражена в дипломатичних нотах, полягала в тому, що Норвегія не мала права в односторонньому порядку створювати рибоохоронну зону і що рибальство у водах навколо Шпіцбергена мало бути предметом двосторонніх переговорів між Норвегією та Росією.
Використовуючи відому риторику, спрямовану на внутрішню аудиторію, Путін заявляє: «У Європі розширюється військова присутність НАТО поблизу російських кордонів. На нашу пропозицію зменшити військову активність у період епідемії альянс взагалі не відреагував. Більше того, інтенсивність польотів авіації та дій флотів натовських країн лише зросла».
В 2020 надводні кораблі ВМС США з’явилися в Баренцевому морі вперше з середини 1980-х років. Причому кілька разів. Спершу з кораблями британського флоту. Іншим разом до них також приєднався норвезький фрегат.
Норвезькому уряду доводиться балансувати між майже несумісними очікуваннями великих держав: одночасно бути добрим союзником на Заході та добрим сусідом на Сході. Москва добре розуміє, що норвезька безпекова політика спрямована на пошук балансу між стримуванням і переконанням.
У листопаді 2020 р. офіційний представник МЗС РФ М.Захарова різко розкритикувала Осло, заявивши, що Норвегія більше не може використати свій «двотрековий підхід», коли вона з одного боку прагне співпраці з Росією у певних галузях, а з іншого – дотримується «деструктивного курсу» НАТО на стримування Росії. Слова Захарової були відповіддю на питання присутності підводних човнів США на північ від Норвегії. За її словами, країна стає “плацдармом для входження НАТО в Арктику”.
Американські підводні човни протягом десятиліть патрулюють акваторію Норвезького і Баренцева морів у рамках практики, що давно склалася. НАТО дуже важливо відстежувати безшумні багатоцільові російські підводні човни, що виходять у Північну Атлантику з новими високоточними крилатими ракетами великої дальності. Щоб залишатися на півночі якнайбільше часу, американські підводні човни часто проводять зміну екіпажу і отримують постачання у фіордах в районі Тромсе.
Відстань суходолом від Тромсе до російського кордону становить понад 450 кілометрів, але для сил Північного флоту, що базуються на Кольському півострові, Норвезьке море все частіше стає частиною тренувального майданчика для відпрацювання концепції захисного бастіону. У разі конфлікту потужні американські сили були б здатні серйозно завадити Росії проводити операції на випередження у цьому районі.
В останні роки в небі Скандинавії та біля територіальних кордонів Норвегії часто з’являлися американські дальні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. У цих вилазках їх часто супроводжують норвезькі чи шведські винищувачі. Російські дальні ядерні бомбардувальники Ту-160 та Ту-95 відновили патрулювання біля кордонів норвезького та європейського повітряного простору у 2007 році.
Тим часом на Кольському півострові та в Арктиці продовжується значне нарощування російської військової могутності. Темпи будівництва атомних підводних човнів ще ніколи не були такі високі з часів холодної війни. Нові стратегічні підводні човни проекту «Борей» та багатоцільові підводні човни проекту «Ясень» несуть озброєння, яке практично неможливо перехопити за допомогою систем протиракетної оборони НАТО. Йде створення нових підводних човнів спеціального призначення, і продовжуються випробування атомного підводного безпілотника «Посейдон». Серйозні побоювання викликає крилата ракета «Буревісник» з ядерною енергетичною установкою, аварія під час підйому якої з дня Білого моря в 2019 р. показала потенціал розповсюдження радіації на населені райони.
Виклики, з якими зараз стикається Норвегія у сфері зовнішньої політики та політики безпеки, викладено у новому стратегічному документі по Арктиці, представленому норвезьким урядом наприкінці 2020 р. Відносини Норвегії з могутнім східним сусідом повністю змінилися, тому що нарощування сил та військова модернізація з боку Росії можуть безпосередньо кинути виклик безпеці Норвегії та союзних країн. Ці виклики широко вважаються пов’язаними з військовою позицією Росії та використанням Арктики як арени для перетягування канату між Китаєм та США.
На цьому тлі Норвегії доводиться коректувати «базову політику» в бік більшого залучення Альянсу до забезпечення безпеки північних територій.
На сьогодні Норвегія є активним членом НАТО. На її території розміщені радіонавігаційні станції та інші об’єкти, що обслуговують американські атомні підводні човни, що патрулюють у Північній Атлантиці, дальньої дії та управління Е-ЗА командування АВАКС НАТО; на території Норвегії регулярно проводяться маневри об’єднаних збройних сил блоку. Її інфраструктура підготовлена до прийому сил союзників у кризових ситуаціях. У мирний час сили НАТО можуть використовувати вісім авіаційних баз та склади для важкого озброєння.
Уряд Норвегії намагається виконувати рекомендації Альянсу щодо подальшого розвитку національних збройних сил, і, насамперед, їх оснащення новітніми зразками озброєння. При цьому велика увага приділяється ВПС, які поряд із військовою авіацією Данії та ФРН складають основу об’єднаних військово-повітряних сил НАТО в Північно-Європейському регіоні.
Норвегія також розглядається як важливий «енергетичний резерв» Альянсу. За оцінками експертів, у разі виникнення «кризової ситуації» Норвегія може забезпечити близько 30% потреб країн-членів НАТО в енергетичній сировині.
Скандинавський вираз «далека Північ, низька напруга» все ще яскраво описує те, як Норвегія намагається проводити арктичну політику – особливо по відношенню до свого сусіда Росії. Чи буде ця формула «базової політики» Норвегії застосовуватися й надалі, наразі під великим питанням. Завдяки своїй ролі як члена НАТО, так і сусіда з Росією, Норвегія, зокрема, несе особливу відповідальність за передачу більш зважених сигналів, а також продовження заохочення до безконфліктної співпраці на Півночі, особливо у сфері політики безпеки.