Якби Україна була членом НАТО, так само як і країни Балтії та колишні країни Варшавського договору, то, в разі російської агресії, усі члени Альянсу колективно були б зобов’язані її обороняти, як це передбачено статтею 5 Вашингтонського договору 1949 р.
Тобто безпекова ситуація була б кардинально іншою, ніж зараз, коли винятково НАТО та його члени окремо вирішують, як і в якому обсязі вони надають підтримку Україні.
З моменту окупації Росією частини української території, наша держава відмовилась від політики «позаблоковості».
В червні 2017 р. український парламент визначив набуття членства в НАТО як зовнішньополітичну мету країни. У лютому 2019-го курс на членство в НАТО та в ЄС було закріплено в нашій Конституції.
2018-го року НАТО надало Україні статус країни-аспіранта, що претендує на членство.
«Ми підтверджуємо прийняте на Бухарестському саміті 2008 р. рішення про те, що Україна стане членом Альянсу з Планом дій щодо членства як невід’ємною частиною процесу… Ми твердо підтримуємо право України вирішувати своє майбутнє та зовнішньополітичний курс без стороннього втручання», – зазначено в комюніке, складеному за підсумками Брюссельського саміту НАТО 2021 р.
Активна фаза агресії Росії проти України, що тривала з 2014 р., не сприяла зміцненню безпеки на євроатлантичному просторі. В НАТО всі ці роки існував консенсус відносно того, щоб не приймати нових членів, котрі перебувають у ситуації невирішеного територіального конфлікту.
Російська тактика створення навколо себе поясу «держав-інвалідів», що мають окуповані території, успішно працювала на користь противників інтеграції України до НАТО.
Альянс ніколи не становив жодної загрози для Росії. А до лютого 2022 р. президент США й інші лідери НАТО чітко заявляли, що не будуть приймати прямої участі у захисті України.
За іронією, черговий акт неспровокованої агресії Кремля 24 лютого довів, що давне російське апелювання на те, що НАТО нібито розширюється надто близько до її кордонів, – це лише зручний привід для виправдання російської експансії в регіоні.
На моє переконання, Росія буде робити все можливе, щоб і надалі руйнувати міжнародний порядок, який встановився після розпаду СРСР та завершення «Холодної війни».
Якби Україну прийняли у НАТО до цього року, то ситуація б докорінно змінилася. Росія б усвідомила, що не зможе повернути Україну до своєї зони впливу військовим шляхом. Саме тому, протягом останніх десятиліть головне стратегічне завдання Росії руйнування та послаблення Північноатлантичного альянсу як ефективно працюючої інституції. На тактичному рівні Кремль був зосереджений завданням унеможливити членство України в НАТО та розширення Альянсу на Схід.
Якщо Україна хоче зберегти суверенітет і незалежність, альтернативи членству в ЄС і НАТО немає. Росія, звісно, ніколи не погодиться на членство України в цих двох протилежних її світогляду об’єднаннях. Інтегрована в європейську економіку та систему колективної безпеки Україна назавжди «вислизне» з сірої зони, що підконтрольна Росії. Розуміючи цей зв’язок, Москва віднедавна повністю ототожнює для себе ризики від членства України як в НАТО, так і в ЄС. Про це вона неодноразово заявила вустами своїх придворних «комунікаторів» та дипломатів починаючи з осені минулого року.
То чи прагнення України стати повноправним членом НАТО назавжди залишиться лише мрією?
Як щодо своєї післявоєнної безпеки рефлексує Україна
Після початку повномасштабної війни Росії проти України підтримка членства нашої держави в НАТО сягнула майже 80 %. Однак потім вона знизилась. В інформаційному полі активізувалося обговорення «недієздатності» НАТО, можливої відмови України від вступу до Альянсу в обмін на гарантії безпеки.
Згідно травневого опитування КМІС, Українці майже однаково підтримують членство в НАТО (39%) і «гарантії безпеки» замість вступу до Альянсу (42%).
В березні в Україні почалася дискусія про те, чи варто нам прагнути членства в Альянсі. Все впевненіше звучать аргументи, що у разі, якщо це настільки сильний «тригер» для Росії, цим доцільно поступитися. Дехто дорікає, що Україна не отримала від НАТО захисту і допомоги, на які сподівалася.
Щоправда, після викриття низки воєнних злочинів, вчинених Росією на нашій тимчасово окупованій території, ці дискусії дещо притихли одночасно із стамбульським переговорним майданчиком.
Україна з подачі ряду зовнішніх та внутрішніх гравців почала публічно шукати формулу своєї безпеки поза членством в НАТО.
Наші очільники хочуть отримати від світових держав гарантії безпеки, які за силою не поступатимуться 5-й статті Північноатлантичного договору, при цьому не маючи жодних формальних зобов’язань України у відповідь. Такої формули, на жаль, не буває. Вірніше, на папері, вона існує. Щось подібне нам вже «гарантували» 1994 р. у Будапешті під відмову від ядерної зброї. Хибність Будапештського меморандуму доведена життями українців та окупованими територіями.
Серед потенційних країн-гарантів української безпеки називали Велику Британію, КНР, Польщу, США, Францію, Туреччину, ФРН, Канаду, Італію, Ізраїль і, навіть, Росію.
Втім, консультації з потенційними гарантами безпеки України показали повну безальтернативність шляху України до НАТО. Зі змісту дипломатичних повідомлень, які надходять із Вашингтона, Лондона та Берліна, дуже швидко стало зрозуміло: «гарантії безпеки», які готові розглядати наші західні партнери, не є аналогом 5-ї статті Вашингтонського договору.
Згідно міжнародного права це не конкретні зобов’язання гарантувати безпеку України, а «запевнення» щодо безпеки («assurances»). Навіть США і Велика Британія пояснили, що навряд не зможуть надати Україні таку ж підтримку у відбитті потенційної агресії, якою вона була б у разі членства в Альянсі.
В такому разі, підписавши черговий Будапешт-2, Україна у разі агресії, отримає від «гарантів безпеки» нічим не дієвішу допомогу, ніж має зараз, очікуючи місяцями узгодження постачань необхідного для захисту озброєння. За цього сценарію, створювати «морський коридор» до портів України, «закривати» наше небо або розміщувати контингент своїх військ в Україні ніхто не буде.
Альтернатива цьому «безпорадному» стану є – озброєний нейтралітет ізраїльського або швейцарського зразка. Якщо не вдаватись в геополітичні, військові та економічні подробиці – для України військовий нейтралітет наразі це «непідйомна розкіш». Щоб мінімізувати ризики агресії з боку РФ до критично низького рівня, доведеться системно вкладати величезні кошти в оборону, новітні технології, ВПК тощо. За такого рівня оборонних витрат, Україна просто не матиме ресурсу на розвиток та виконання інших державних функцій.
Маємо, зрештою, визнати очевидне: без потужної військової допомоги наших партнерів, майже всі з яких є країнами НАТО, Україна не зможе ефективно стримати російську агресію.
Засобами масової інформації та від міжнародних аналітиків ширяться заяви про те, що Україну, начебто, «гарантовано не візьмуть» до НАТО у найближчі десятиріччя. Мовляв, у непублічному форматі нашому Президенту про це говорили до 24 лютого і говорять зараз лідери інших держав. Ці конспірологічні теорії дуже нагадують тлумачення Кремлем кулуарних розмов Горбачова-Бейкера щодо обіцянок «не розширювати НАТО на схід» або намагання Єльцина укласти «сейфову угоду» з Клінтоном про виключення екс-радянських держав до зони розширення Альянсу.
Враховуючи міцну позицію держав Альянсу під час розгляду «безпекових вимог» РФ, оголошених США та їх союзникам в грудні минулого року, без згоди України НАТО ніколи не піде на «односторонню відмову» нашій державі в праві на членство. Це стало би кінцем системи цінностей Північноатлантичного альянсу та колективного Заходу як такого.
Отже, наша внутрішньо-національна дискусія щодо системи післявоєнної європейської безпеки, не без участі опонентів України, зараз використовується для відмови від НАТО «руками самої України».
Посилена інформаційна активність навколо питання українського членства в НАТО свідчить про реальність досягнення цієї мети в найближчій перспективі після завершення війни.
Із зрозумілих причин, станом на зараз Альянс не може запропонувати нам членство. Але є фактор, що наближає цю перспективу: зараз для України відкриваються двері до статусу кандидата в ЄС.
Шлях України до ЄС, серед іншого, зробить вагомішим економічну мотивацію європейських країн гарантувати безпеку власних інвестицій в нашій країні.
Отже, інтеграція України в ЄС відкриває «вікно можливостей» до НАТО. З точку зору функціонування європейської безпеки ЄС та НАТО тісно пов’язані один з одним. Саме тому всі східноєвропейські держави рухались до членства в цих двох міжнародних об’єднаннях одночасно.
При цьому, якщо в Східній Європі в основному черговість була «від членства в НАТО – до членства в ЄС», то цьогорічний приклад Швеції і Фінляндії, що стали членами ЄС 1995 р., показує і зворотній підхід.
Українцям, як ніколи раніше, важливо розуміти, що наш рух до Альянсу – це шлях реформ, які якісно змінюють державу, включно з її безпековим сектором та правоохоронною системою. Проходження паралельної дорожньої карти реформ як до ЄС, так і до НАТО, значно підвищує наші шанси на кінцеве членство в обох організаціях.
Що відносно членства України зміниться в підходах країн НАТО
США, як лідер цивілізованого демократичного світу, і їхні союзники по НАТО після 24 лютого постали перед непростою дилемою: допомогти Україні вистояти у війні з Росією з ризиком можливої ескалації на територію самих країн Альянсу або дозволити Путіну «взяти своє» в Україні і залишити всі нейтральні країни Східної Європи під впливом Росії. З огляду на уроки історії Другої світової війни і цінності, що сповідують союзники, вибір на користь першого варіанту був очевидним.
Однак, є значно глобальніше питання, на яке колективний Захід має дати відповідь: що буде з Україною, щойно війна закінчиться?
Незадовго до повномасштабного нападу Росії на Україну, німецький дипломат Крістоф Гойсґен, сказав в інтерв’ю, що відмовляти Україні в перспективі членства в НАТО «ані політично, ані морально» неприйнятно.
На його переконання, треба думати й про час після Путіна: “Можливо, наступник Путіна скаже, що, з огляду на конкуренцію з Китаєм, він зацікавлений у більшій орієнтації на Європу, міжнародну демократію та правовий порядок”. За такої ситуації, як зауважив Гойсґен, Україна могла б стати членом НАТО.
В цій думці відображається весь довоєнний підхід Альянсу щодо місця України в європейській безпеці – перечекати «еру Путіна».
На момент нападу на Україну Росія зробила ставку на інерцію відповіді і неодностайність в рядах своїх західних опонентів. Це, на тлі миттєвого «бліцкригу» на теренах України, мало б допомогти Кремлю уникнути ефекту санкцій і паралізувати відповідь Заходу: мовляв, якщо з Україною вже «покінчено», то який сенс Європі нести економічні збитки від ізоляції Росії. Не склалося.
Втім, відсутність консенсусу щодо вступу Фінляндії та Швеції до НАТО може переконати Путіна в тому, що розкол західних союзників все ще реальний і водночас стати стимулом до ескалації воєнних дій в Україні. Адже політичні та економічні наслідки війни в Україні можуть, на думку Кремля, лише посилити такий розкол.
Після 24 лютого, європейські країни НАТО розпочали широкомасштабну переоцінку своєї безпекової політики.
Німеччина і Франція тепер відчули, що партнерство, торгівля і багаторічні контракти на постачання енергоресурсів більше не можуть замінити військове стримування, коли доводиться мати справу такими державами як авторитарна Росія.
Фінляндія і Швеція, відмовившись від свого нейтрального статусу, перебувають на порозі вступу до НАТО. Інші європейські країни суттєво збільшують витрати на оборону, передають Україні новітню зброю й посилюють військову присутність на східному фланзі Альянсу.
На рівні Альянсу результати такої рефлексії відобразяться у Стратегічній концепції «НАТО-2030», що буде прийнята в червні на Мадридському саміті Альянсу. Діюча Стратегічна концепція НАТО 2010 р., серед іншого, розглядає Росію як «стратегічного партнера».
Ці зміни в європейській безпеці і реальність загрози з боку Росії вплинуть також на підходи до місця України.
На противагу концепції «пережити Путіна» в частині євроатлантичних прагнень України, наведу висловлювання американського дипломата Курта Волкера, що не на словах знайомий з українськими реаліями: «Гадаю, після війни з Росією Україна повинна стати членом НАТО. Все змінюється, до прикладу, перед повномасштабною війною питання вступу у Європейський Союз не виглядало перспективним, але після початку агресії багато речей будуть змінюватися».
«Я вважаю, що гарантія безпеки України – продовжує Волкер – це співробітництво з НАТО. На мою думку, є розумним рішення президента Зеленського зняти вступ у Північноатлантичний Альянс з порядку денного, щоби всі побачили, що президент країни-агресора Росії Володимир Путін воює з Україною не через НАТО, а просто хоче знищити українську державу».
Насправді, ставши членом ЄС, Україна отримає гарантії безпеки від інших країн-членів. Угода про Євросоюз включає положення про спільну оборону, схожі на ті, на яких наполягає Київ під час переговорів з Москвою. Але було б досить легковажно покладатися на спільну оборонну політику ЄС, що перебуває у зародковому стані, в захисті від російської агресії.
По-перше, процедура вступу України в ЄС займе не один рік. А, по-друге, гарантії безпеки ЄС не включають зобов’язань США та Великої Британії – ключових «ядерних» гравців НАТО.
І тут ми приходимо до умовного «Бухарестського прецеденту». В квітні 2008 р. Україна вже була за крок від надання Плану дій щодо членства в НАТО. Неподолані розбіжності в поглядах союзників заблокували це рішення, яке замінили розмитими обіцянками, що Україна «в майбутньому стане членом НАТО». З того моменту Німеччина і Франція відмовлялися запрошувати Україну в Альянс, остерігаючись спровокувати Росію.
Тепер, коли Росія довела, що їй не потрібні «провокації НАТО» щоб здійснити акт агресії, Альянс має змінити вичікувальну позицію і дати Україні швидкий шлях до членства. Аргумент тут дуже простий – будь яка боротьба з агресором по-факту завжди дорожче, ніж його ефективне стримування.
Звісно, на сьогодні є політичні та безпекові перешкоди для швидкого членства України в Альянсі. Саме тому спільна ініціатива щодо просування членства України в НАТО, яку могли б очолити такі ключові союзники як США, Велика Британія, Канада і Польща, могла б подолати «історичний» скепсис Франції і Німеччини.
Британія, яка після Brexit активно шукає свій новий статус у світі, в останні місяці виявляє зацікавленість у лобіюванні інтересів України в НАТО порівняно з іншими ключовими країнами-членами. В цьому ключі, регіональні ініціативи поглиблення співпраці між Україною, Великою Британією і Польщею є позитивним сигналом у питанні інтеграції України в НАТО як ключової країни поясу безпеки Балто-Чорноморського регіону.
Росія, навіть після своєї військової поразки в Україні, буде проти членства України в НАТО. Вона буде погрожувати здебільшого політичними й військовими наслідками, як це вже відбувається зараз відносно рішення Фінляндії і Швеції стати членами Альянсу. Але, з огляду на низку об’єктивних причин, гра Кремля не готова до розширення конфлікту у відкрите протистояння з НАТО. Фактично, Росія вже застосувала весь конвенційний набор військових засобів, щоб не дозволити Україні проводити самостійну зовнішню політику в галузі безпеки.
Перші кроки на шляху до зміни усталеної парадигми вступу країн-кандидатів до НАТО через «парадний вхід» вже відбуваються. Україна має шанс стати членом НАТО без етапу Плану дій щодо членства – як це відбувається прямо зараз з Фінляндією та Швецією.
Як зазначають американські дипломати, План дій щодо членства ніколи не був юридичною вимогою для приєднання до НАТО, а отже, Україна також може вступити до Альянсу без ПДЧ. ПДЧ, згідно позиції тимчасової повіреної США в Україні К.Квін, розглядається як механізм, який дозволяє державі-члену досягнути вимог для сумісності, і якщо якась держава вже відповідає цим вимогам – План дій щодо членства стає непотрібним.
Україна в цьому ключі заслуговує на такий самий підхід, як Фінляндія та Швеція. Щоправда, з кількома застереженнями.
На відміну від скандинавських країн-кандидатів, Україна на сьогодні має окуповані території. Також, якщо війна з Росією у своїй гібридній фазі буде тривати кілька наступних років, як це приміром було на Донбасі впродовж 8 років, НАТО не зможе до своїх членів країну в стані війни.
Зокрема, 26 квітня міністр оборони США Ллойд Остін заявив, що двері НАТО для України і далі будуть відкриті. Однак, уточнив глава Пентагону, перспективи вступу можна обговорювати тільки після закінчення війни з Росією.
Вже не перший рік в коридорах НАТО тривають дебати, що продовжуючи агресивну політику щодо окупації території сусідів, Росія де-факто отримує право вето на членство в НАТО цих держав. З цієї причини НАТО «дозріває» до впровадження підходу, який обмежує статтю 6 Вашингтонського договору про колективну безпеку територіями, які перебувають під стабільним контролем уряду на дату вступу.
Безперечно, для адаптації політики розширення Альянсу до безпекових реалій України знадобиться наполегливий тиск країн-лідерів НАТО і креативна дипломатична гра. США, як ідеолог і гарант північноатлантичної безпеки, повинні відіграти ключову роль в цьому процесі.
Західна коаліція в межах формату «Рамштайн» вже виконала непогану роботу, побудувавши об’єднану коаліцію західних країн, щоб налагодити стабільну військову допомогу Україні. Після війни Вашингтону, Лондону, Оттаві і Варшаві доведеться зробити те ж саме, щоб об’єднати країни НАТО навколо ідеї членства України.
Замість висновків
Складна міжнародна ситуація, що склалася після 24 лютого ц.р., призвела до низки незворотних наслідків і демонтажу архітектури європейської безпеки, що склалася після Холодної війни.
Як не дивно, але ця ситуація відкриває для України низку можливостей. Як ніколи раніше, Україна має шанс розпочати процедуру вступу не лише до ЄС, а й до НАТО.
Щоб скористатися моментом, маємо вірно тлумачити сьогоднішню ситуацію, природу агресії РФ щодо України і аргументи, що можуть її унеможливити на майбутнє. Для цього владі і суспільству потрібно проводити чесний діалог. Не просити, і не давати нездійсненних обіцянок «виграти війну за два місяці» або укласти новий союз, що «буде сильніше за гарантії НАТО».
Вітчизняні апологети «слабкого» та «недієздатного» НАТО, численні міжнародні експерти і просто проплачені маніпулятори, свідомо вводять громадян України в оману. Підштовхують нас до чергового розвороту у зовнішній політиці.
Кращий доказ ефективності гарантій колективної безпеки НАТО – «скандинавський марафон» до Альянсу, що розпочався безпосередньо після початку нової фази російської агресії в цьому році. Фіни та шведи, побачивши «вікно можливостей», не стали створювати нових оборонних союзів. Їхня оборонна та безпекова політика, навіть за формально нейтрального статусу, всі останні десятиліття була спрямована на повну сумісність з Альянсом.
І, зрештою, головний показник тут один: від часу заснування 73 роки тому, жодна держава-член НАТО не зазнала територіальних зазіхань з боку третіх країн (питання «війни на Фолклендах» та атаку на США «11 вересня» винесемо за дужки).
Саме сьогодні, під час нищівної війни на українських теренах, наступає тектонічний і ціннісний зсув у розумінні ролі України в Європі. Ця зміна поглядів на Україну і Росію, таких зручних і прибуткових для західних еліт, відбудеться не водночас.
Сьогоднішня «українська криза», як її часто називають в світових ЗМІ, це перевірка «на міцність» для західної системи цінностей і інституцій, ключове місце серед яких посідає Північноатлантичний альянс.
Справжні причини російської агресії і ризики російсько-української війни для всього континенту, змінюють попереднє негативне ставлення до членства України в НАТО.
Але є дві істотні умови.
Звичайно, що для продовження руху як до НАТО, так і до ЄС необхідно, як мінімум, завершити активну стадію війни.
Другий фактор нашого успіху – не спекулювати на почутті «весь світ винний Україні», а вимагати прискорення інтеграції під реальне проведення реформ.
Попередній підхід «політики відкритих дверей» НАТО виявився пасивним і довготривалим. Як наслідок, було створено благодатний простір для маніпуляцій та зловживання з боку опонентів євроатлантичної інтеграції.
Рішення підтримати євроатлантичні прагнення України для європейських політиків – це своєрідний тест на готовність надати пріоритет безпеці над економічним зиском. В багатьох країнах НАТО прийшло усвідомлення того, що попередній акцент на діалог та залучення РФ з метою зниження напруги в Європі не виправдався, призвівши до безпекової, гуманітарної, а, в перспективі, і економічної катастрофи глобальних масштабів.
Європі сьогодні вкрай необхідна здатність Альянсу грати активну роль, формуючи міцне безпекове середовище, а не реагуючи на кризи, як це відбулося з агресію РФ проти Грузії у 2008 р. та України у 2014 та 2022 рр.
Ключовим випробуванням цієї нової ролі на континенті стане готовність Альянсу інтегрувати як скандинавських союзників на півночі, західно-балканські країни на півдні, так і своїх союзників на сході Європи.
Власне тому наш вступ до НАТО може відбутися швидше, ніж багатьом здається сьогодні. Це відбудеться не зараз і не завтра, у розпал війни, але, можливо, одразу після її завершення.
30.05.2022